Якось уранці Плюх у глибокій задумі сидів собі на ґанку своєї хижки.
– Що, Плюху, нудьгуєш? – запитав дідусь Їжак, умощуючись поряд із ним.
– Я думаю про те, як вирушу в мандри, – сказав Плюх, – і які пригоди чекають на мене дорогою.
– Ти часом не скарб вирішив знайти?! – засміявся Їжак.
– А що таке скарб? – зацікавився Плюх.
– Скарб – це скриня, повна всякого добра, – таємниче сказав Їжак. – У казках мовиться: той, хто знайде його, стане найщасливішим у світі.
– Я зараз же вирушаю на пошуки скарбу! – вигукнув Плюх і почав збиратися в дорогу.
– Куди ти, Плюху! Ти заблукаєш у лісі, – відмовляли його братики Топ і Шльоп.
– Тебе з’їдять дикі звірі! – тремтячим голосом говорила сестричка Хрю.
– Не бійтеся! – сказав їм Плюх. – Я повернуся і принесу вам скарб!
– Нам не потрібні скарби! – в один голос вигукнули пацята. – Не йди!
Але Плюх уже не слухав їх, він зник у лісовій хащі.
Довго йшов Плюх стежкою, аж раптом почув протяжне, тужливе ревіння. Розсунувши кущі, Плюх побачив величезного Лося з розлогими рогами. Пацятко злякалося й хотіло втекти, але Лось простогнав:
– Пацяточку, допоможи мені! Я загнав у ногу гостру тернову колючку й тепер не можу ані кроку ступити!
Плюх підійшов до Лося, оглянув копито та вийняв шпичку.
– Дякую тобі, пацятку, – голосно зітхнув Лось. – Скажи, що ти робиш саме-самісіньке в густому лісі?
– Я шукаю скарб! – гордо відповів Плюх. – Ти не знаєш, де його заховано?
– Не знаю, – хитнув рогами Лось, – але, якщо хочеш, я шукатиму його разом із тобою.
І вони пішли лісом, зазираючи під кожний кущ, але скарбу ніде не було. Раптом вони побачили Зайця, що втрапив у пастку.
Лось наступив копитом на пружину, Плюх розкрив пастку, і Заєць вискочив на волю.
– Ура! – затанцював він на радощах. – Нехай живуть Лось і пацятко Плюх, які врятували мене!
– Ходімо з нами, – обійняв його Плюх. – Ми шукаємо скарб!
Заєць замахав вухами і сказав:
– Ніколи не бачив скарбу! А його їдять?
Вони пішли утрьох і до самісінького вечора шукали скарб. Але так нічого й не знайшли.
– Обережніше! – раптом пискнув хтось над їхніми головами. – Не наступіть на моїх пташенят! Вони випали з гніздечка й загубилися в траві.
Серед кущів не знаходила собі місця птаха-вівчарик й у відчаї кликала своїх діток. Плюх хутенько розшукав у траві пташенят і поклав їх назад до гнізда.
– Дякую вам, добрі мандрівці! – защебетала пташка. – Куди ви прямуєте?
– Ми шукаємо скарб, – стомлено рохнув Плюх. – Та тільки не знаємо, де він.
– Ідіть до Мудрої Сови, – порадила пташка, – вона вам допоможе.
– Але вже сутеніє, ми можемо заблукати в лісі! – сказав Плюх.
– А я летітиму попереду і вказуватиму вам шлях, – відповіла птаха.
І друзі подалися до старого дуба, в дуплі якого жила Мудра Сова. Вони побачили димок над стріхою Совиної хатки і світло у віконці.
Сова дерев’яною ложкою помішувала суп, примовляючи:
– Шматочки кори, що падають зі стелі до каструлі, надають бульйону особливого аромату!
Плюх подзвонив у срібний дзвіночок і запитав:
– Мудра Сово, скажіть, будь ласка, де шукати скарб?
– Таких важких запитань мені ще не ставили, – пробурчала Мудра Сова. – Боюся, що на це немає відповіді навіть у моїх книгах!
Вона довго порпалася в коморі й нарешті притягла звідти запорошену книгу без палітурки, з обгризеними сторінками.
– «Скарб зарито там, де веселка торкається землі», – прочитала вона.
У цей час на плиті закипів бульйон, і Сова метнулася на кухню.
– Веселка буває після дощу вдень, а зараз ніч, – розгублено пробелькотав Плюх. – Я ніколи ще не ночував у лісі…
– Не бійся, Плюху, – заспокоїв його Лось. – Я ляжу поряд із тобою й охоронятиму тебе.
– І я буду з тобою поряд, – додав Заєць.
Плюх проспав міцним сном усю ніч і насилу розплющив очі, коли пташка-вівчарик затьохкала йому у вухо:
– Уставай, Плюху, вже ранок! Уночі був дощ, а зараз на небі сонце!
Пацятко підхопилося та вискнуло радісно:
– Веселка! Дивіться, о-он там, де росте горіховий кущ!
– Я бачу те місце, де веселка торкається землі! – підхопив Заєць.
Але коли вони підбігли до горіхового куща, веселка була вже далеко попереду. Плюх і його друзі довго ганялися за нею, та веселка увесь час утікала від них.
Урешті вони геть виснажилися й посідали на землю.
– То де ж усе-таки копати? – сумно запитав Плюх.
– Не знаю, – похнюпив голову Лось.
– Стривайте, – згадав раптом Заєць, – на цій галявині живе мій давній приятель Кріт. Запитаймо в нього!
Заєць постукав задньою лапкою по горбку, і звідти зараз же висунулася заспана мордочка Крота.
Почувши, що Плюх зі своїми друзями шукає скарб, Кріт замислився, а потім сказав:
– Можливо, його зарито під крислатим старим дубом, що росте біля самої річки. Минулого року, коли я будував житло для своєї онучки, я наштовхнувся там на щось тверде. Мені довелося вирити цілий коридор, щоб обійти цю перешкоду. Пошукайте там!
І друзі помчали до річки. Довго копали вони землю під кремезним старим деревом, аж ось копито Лося вдарилося об щось тверде.
– Ура! – загукали всі. – Це, напевно, скарб!
Але в ямі лежав лише великий круглий камінь. Втомлені друзі попадали на траву. Плюх зажурився: «Що ж я скажу вдома?! Не знайшов я скриню зі скарбами!»
– Зате яка тут смачна трава! – вигукнув Лось. – Який соковитий мох! Оце – справжні скарби!
– Я думав, – пробурмотів Заєць, – що скарб – це солодка морквина! Але тут я знайшов таку м’яку і смачну березову кору, що вона, далебі, не гірша за моркву!
– А які тут солодкі ягоди! – прощебетала пташка. – І тут так чудово!
І справді, вся галявина була вкрита жовтими квітами, і вони жаріли на сонці, мов щире золото.
– Дивіться! – гукнув Плюх. – Це жаб’яче зілля! Сестричка Хрю говорила, що ці квіти – цілющі!
І він почав їх акуратно зривати. Лось щипав траву, Заєць насолоджувався березовою корою, а пташка-вівчарик клювала ягоди.
Друзі так захопилися кожен своєю справою, що не помітили, як потьмяніло сонце й небо затягло чорними хмарами. Почувся глухий гуркіт грому. Блиснула блискавка, і подув такий сильний вітер, що вони ледве втримувалися на ногах.
– Ой! Мене зараз віднесе вітром! – застогнав Заєць і злякано закрив лапками очі.
Уперіщив дощ, мов із відра, і почалася страшна буря! Річка зашуміла, завирувала. І враз друзі побачили, що річкою хтось пливе… Кругла чорна голова то з’являлася на поверхні, то зникала у хвилях. Нарешті до берега підплив Бобер і загукав:
– Вода прорвала греблю! Зараз затопить низький берег! Тікайте! Рятуйтеся!
І не встиг він договорити, як друзі вже опинилися у воді. Пташка стривожено закружляла над ними:
– Моїх бідних пташенят ось-ось знесе вітром, а вони ще не вміють літати!
– Заспокойтеся, друзі! Тримайтеся за мої роги й залазьте до мене на спину, – сказав Лось, нахиливши голову. – І ти, пташечко, бери гніздечко й також сідай!
Усі хутко всілися на спину Лосю, і він поплив бурхливою водою. Насилу переплив він річку, вибрався на крутий берег і щодуху помчав до хижки пацят.
І скоро шукачі скарбу, змоклі та змерзлі, були вже на ґанку маленької лісової хижки.
А сестричка Хрю, Топ, Шльоп і дядечко Борсук страшенно хвилювалися, вони саме збиралися на пошуки Плюха.
Побачивши його живим і здоровим, поросята застрибали з радощів.
– Дивіться, що я знайшов! – вигукнув Плюх і простягнув сестричці Хрю великий букет жаб’ячого зілля.
– О-о! – зраділа Хрю. – Я давно мріяла знайти цю рослинку! Адже її листя допомагає від багатьох хвороб!
– А квіти – найкраща приправа до горохового супу! – додав Топ як знавець кулінарної справи.
– Ми всі разом шукали скарб! – загукали мандрівці. – Але так і не знайшли його!
– А я вважаю, що знайшли, – серйозно сказав дядечко Борсук. – Ви зустрілися, разом терпіли негоду, допомагали одне одному… А наодинці могли б і загинути в таку бурю! Тепер ви – друзі! Хіба це не скарб?! Оце і є справжній скарб!
КІНЕЦЬ