Качки на повідку

Одного разу я подався зі своїм улюбленим мисливським псом на полювання. Проте мені не щастило. За всенький день я не вполював навіть комара. Мій пес і той засмутився. Але ж увечері я запросив на гостину друзів. Як повертатися з порожніми руками? Та мене ж і кури засміють! І невже мої друзі залишаться без смаженого кабанчика чи сякого-такого зайця?

Аж тут я узрів озеро, де на плесі тихо-мирно плавала сила-силенна качок. Оце так вдача! Проте в мене залишився тільки один патрон. Ну що тут вдієш, хай йому морока! Однак барон Мюнхаузен не звик задкувати перед труднощами!

А треба сказати, що, вирушаючи на полювання, я завжди прихоплюю із собою дечого перехопити. Отож, попорпавшись у своїй торбинці, я видобув кусник сала, що залишився в мене після сніданку. Я прив’язав його до собачого повідка і закинув як приманку. А тоді сховався в очереті край ставка й почав чекати.

Угледівши сало, підпливла перша качка й умент проковтнула його. Сало було гладеньким, тож швидко вийшло ззаду качки цілісіньким. Відтак його проковтнула друга качка, ще вгодованіша від першої, і теж не наситилася.

За короткий час на поводок, наче намистини, нанизалося чимало качок. Я насилу витяг їх на берег, обмотав навколо себе поводок двічі й мерщій подався додому. Та, ступивши кілька кроків, відчув, як мені слабнуть ноги. Воно й не дивно, що я підупав на силі, бо ж качки були важкенькі.

Аж тут, оговтавшись від переляку, качки затріпотіли крильцями і без оголошення війни несамовито шугонули вгору. Чимало сміливців у такій халепі випустили б здобич з несподіванки. Одначе не такий барон Мюнхаузен! Ухопившись обіруч за поводок, я спрямував качок у бік своєї домівки. Та ще й час від часу вигукував, наче справдешній стерничий:

– Ліворуч кермо! Цоб-цабе! Так тримати!

Пролітаючи над селом, я нюшив смаковиті димки, що курилися із димарів. Піді мною варять юшку, а далі їдять печеню, а вже в крайньому будиночку готують борщ. Ось уже поміж дерев забовванів знайомий зелений моріжок, ген і дах мого будинку. Лише над ним не куриться смачний димок. Та нічого, я швидко це виправлю. Проте як спинитися?

Прикро було б, якби я гепнувся з такої висоти, еге ж? Тоді я почав одна за одною скручувати шиї качкам і так поволі приземлився. М’яко й неквапно я спустився крізь димар простісінько на піч, де мої качки й мали опинитися. Кухар довго не міг отямитися з того дива! Одначе те дивування швидко змінилося радістю, коли він побачив, що я повернувся не сам, а в товаристві вгодованих качок.

Добре, що хоч піч була холодна, інакше б вийшов, замість качок, засмажений Мюнхаузен із брусницею.

Мої друзі ще й досі облизуються, згадуючи той смачнющий обід!