Але на цьому мої пригоди зі свинячою родиною не скінчилися.
Світ, як то кажуть, тісний. І сталося так, що я зустрів татуся маленького поросятка – я впізнав його за рильцем. Це був велетенський кабан з отаке-е-енними іклами. Певно, він перебував у кепському гуморі: ніздрі роздувалися, копита рили землю. Розлючений звір шалено кинувся до мене.
Я, певна річ, аніскілечки не злякався, але напровсяк чкурнув за грубезне дерево. Оскаженілий кабан, не очікуючи такої каверзи, не встиг змінити напрямку і що було сили (а було її чимало!) наскочив на дерево. Дерево аж захиталося, а кабанячі ікла так глибоко уп’ялися в стовбур, що кабан наче прикипів до нього.
– Ось ти й попався, як курка в борщ! – зрадів я.
Кабан у відповідь лише люто кліпав очицями, бо ж вхопити мене – зась! Не гаючи дорогоцінного часу, я схопив здоровезну каменюку і з усієї сили (а її теж було чимало!) загнав його ікла ще глибше в стовбур. А сам подався в село по мотузки й візок.
Відтак я переможно провіз мого кабанчика через село додому під захоплені вигуки юрби. Усі вихваляли хороброго барона Мюнхаузена, мисливця над усіма мисливцями, що сам-один полонив такого небезпечного суперника.
