Мабуть, така вже моя доля, що найдикіші та найнебезпечніші звірі чигали на мене саме тоді, коли я геть беззахисний.
Якось узимку на полюванні я перезаряджав рушницю. Коли це глядь – просто на мене суне щось буре і волохате та несамовито гарчить. Ой лишенько! Та це ж величезний ведмідь, якому серед зими, певно, закортіло підобідати. За якусь мить я видряпався на самісіньку верхівку чималого дерева. Як то кажуть, Боже поможи, та й сам не лежи!
Бурмило наблизився до дерева і почав трусити його, як ту грушку. Я міцніше вчепився за стовбур, щоб, бува, не впасти додолу, наче перестиглий плід.
Бачачи, що все марно, ведмідь зупинився, почухав собі потилицю і вочевидь вирішив змінити тактику. А простіше кажучи, зібрався до мене на гостину. Іще мить – і він без зайвих слів видерся на найгрубшу нижню гілляку. Оце зробив я собі ведмежу послугу! Вискочив з вогню та в полум’я!
Сумно зиркав я на свою рушницю, що лежала під деревом, і скрушно зітхав. Але ж смутком ділу не зарадиш!
З переляку в мене аж жижки трусилися. Піт з мене так і струменів. Він уже заливав мені очі з-під капелюха. А треба сказати, що надворі стояли морози, не менш люті, ніж той ведмедяка. Отож піт мій, скрапуючи з вусів, одразу ж перетворювався на бурульки. І до того ж чималенькі бурульки. Залишалося тільки поцілити бурулькою ведмедя, наче списом. Ну, з цим я, звісно, легко впорався, бо кращого мисливця цей бурмило напевно ще зроду не здибував.
Отак, майже голіруч, я подужав розлюченого ведмедя.