Я вже казав вам, що таланить сміливцям? Отож іще раз нагадую: сміливцям точно щастить! Тим паче коли маєш чудового мисливського пса, гарного коня й рушницю (а що іще треба мисливцю!).
Якось погожої днини я вирушив на лови. Мій мисливський пес хутко надибав зграйку натоптаних куріпок. Він уже було закляк перед ними стовпчиком, очікуючи моєї команди і тремтячи з нетерплячки. Але цієї миті прибіг захеканий слуга і повідомив, що розпочалася війна і мене кличе на допомогу сам фельдмаршал, бо ж без мене – ніяк!
Звісно, як вправний вояк, я поквапився на заклик командувача. А принагідно скажу вам, що на війні я вчинив чимало подвигів і взяв в облогу багацько фортець, заживши слави своєю хоробрістю. Проте із властивою мені скромністю не називатиму цих фортець, бо я не дуже-то люблю вихвалятися своїми вчинками.
Одначе годі про це. Ви вже, певно, сто разів забули про моє полювання, поки я оце розповідаю. Хе-хе, та воно й не дивно, бо і я вже про нього забув.
Чи довго я воював, чи недовго, аж ось повернувся додому. І що ж, ви думаєте, я виявив? Мій улюблений пес десь зник. Трохи помізкувавши, я згадав, що бачив його востаннє біля лісу, і в моєму серці зажевріла надія.
Поїхавши до лісу, я побачив свого пса там, де й залишив. Він так само стояв стовпчиком, тільки страшенно охляв, аж ребра позападали.
Я скомандував фас, і вірний пес, як завжди, завзято кинувся вперед. А я одним пострілом поцілив двадцять п’ять куріпок. От вам і пес!
