Колись у мене був пес, з яким я міг полювати і вдень, і вночі. Коли сутеніло, я вішав йому на хвоста ліхтар і полював навіть краще, ніж удень. Одного разу він допоміг мені розгадати дивовижну загадку.
Кілька днів поспіль ганявся я за надзвичайно жвавим зайцем, та все марно. Мій пес гасав навзаводи і так натомився від цілоденної гонитви, що вже не біг, а шкандибав.
Проте вухань був невловний. Оце так морока! Він ніби чванився своєю спритністю: прудко пірнав у чагарі, а вже за мить з’являвся в іншому місці. Урешті він так близько вигулькнув, що я встиг вистрілити. Заєць полетів сторчма, і мій вірний пес хутенько приніс його в зубах.
І що ж воно за химера виявилася? Під черевом у зайця було чотири лапи і ще чотири запасні – на спині. Коли дві нижні пари підтоптувалися, заєць вправно перекидався на спину, хвильку-дві тупцював на місці, розминаючи дві «свіженькі» пари лап, а відтак підстрибцем тікав геть.
До речі, ця оказія стала мені в пригоді під час столування. Адже моїм гостям дісталося вдвічі більше заячих лапок, ніж зазвичай!
Я міг би похвалитися, що цей мисливський пес був найкращим у світі, якби не мій хірт…