Ох і хортиця ж у мене була: дивина, а не собака! Я залюбки розповів би вам про всі її подвиги на полюванні, проте, на жаль, і сам не все знаю. Чого ж так, спитаєте ви? Тому що моя хортиця частенько ходила на полювання сама, без мене. А розповідати про свої походеньки ой як не любила, та й сама по собі була мовчазна, небалакуча – даруйте, негавкуча.
Мисливську освіту собака здобула вдома, тож була вельми розумна. Вона самотужки дуже скоро (як то люди кажуть, екстерном) опанувала мисливську науку. Якось хортиця знайшла в мене книжку «Секрети полювання». Книженція так припала їй до смаку, що вона прочитала її від палітурки до палітурки, а точніше, прогризла. От бачите! А ви ще кажете, що собаки читати не вміють.
Отож моя хортиця доживала віку в розкошах серед численних нащадків. А коли померла, то на згадку про неї я замовив куртку з її шкури. І така це була до біса корисна річ!
Чому, спитаєте ви? Бо та куртка… нюшила дичину за милю. Куди там до неї мисливським собакам! Їм таке і не снилося!
Коли я виходив на полювання, вона сама тягнула мене туди, де зачаїлася дичина, та так швидко, що врешті я призвичаївся бігати, наче той гончак. Небагато, скажу я вам, було в окрузі псів, що могли змагатися зі мною в швидкості бігу.
Та й це ще не все! Коли я наближався на відстань пострілу, від куртки відлітав ґудзик і поцілював чи то куріпку, чи то здоровезного ведмедяку.
Тепер, як бачте, у мене на куртці залишилося всього-на-всього три ґудзики, тож до нового мисливського сезону треба нашити щонайменш два десятки новісіньких ґудзиків.