Коники мого коника

Якось запросили мене на гостину до одного графа. Усі чоловіки зібралися на подвір’ї, аби подивитися нового коня. А я насолоджувався товариством вельможних пані та розкішним частуванням. Аж тут надворі зчинився гармидер і залунали крики по допомогу. Я прожогом кинувся сходами вниз й ось що вгледів.

Необ’їжджений молодий кінь зірвався з припони і, зваливши з ніг чимало люду, став дибки. Його наче ґедзь покусав. Ніхто не наважувався до нього наблизитися. Найбільш сміливі наїзники тулилися один до одного, як зграйка наполоханих курей, а просто сміливі наїзники вже дременули геть не згірш за лякливого зайця.

Але не такий ваш покірний слуга, досвідчений наїзник і приборкувач диких коней! Не вагаючись, одним махом заскочив я на коника й угамував його.

Цим я справив неабияке враження на присутніх. Баский і гарячий кінь обернувся в моїх руках на покірливе ягнятко.

Проте що ж тієї слави? Як кіт наплакав! Мого геройського вчинку так і не бачили пані, котрі частувалися в будинку. Як же показати їм увесь мій хист хвацького вершника? І тоді мені сяйнула чудова думка. Я розвернув коня до розчиненого вікна й стрибонув простісінько до їдальні.

І тут я вже то кроком, то клусом, а то й навскач прогарцював кімнатою. Насамкінець я вискочив на обідній стіл і там утнув такі штуки, що всі аж роти пороззявляли від подиву. Кінь мій викинув таких коників, а проте навіть не розхлюпав чаю і не розтрощив жодної тарілки. А наостанок кінь ще й розкланявся перед присутніми, а панночки подарували йому кілька смачних букетів.

Таке завзяте гарцювання потішило не лише жінок, а й самого графа. Отож, шанобливо вклонившись, він підніс мені коня в подарунок. Я, певна річ, не відмовився, бо якраз лаштувався на війну проти турків. А ви ж самі знаєте, що доброго коня і вдень зі свічкою важко знайти.