На війні я зажив собі слави, вчинивши чимало подвигів. Я трощив ворога і гамселив, маніжив і колошматив, а відтак полосував і чухрав. Одне слово, кулачив і духопелив. А насамкінець ще й кришив і дубасив.
Моя рука настільки звикла сікти ворога, що ще довго виконувала такі рухи. Тому, аби не покалічитися, довелося носити її десь із тиждень на перев’язі.
Одного разу ми загнали турків у фортецю Очаків.
Я першим опинився в стінах фортеці, бо мав шпаркого коня, подарованого графом. Я гнав і гнав турків, рубаючи направо і наліво, поки вони не повтікали з бойовища через протилежну браму.
Я ж спинився на ринковій площі, щоб дочекатися решти армії. Мій кінь жадібно допався до води у фонтані. Він хлебтав і хлебтав без упину. Так спливло кілька годин, і я почав непокоїтися. У чім річ? Озираюсь, і що ж я бачу? Овва! У коня немає задньої частини! Вода хлюпотить із нього, не втамовуючи спраги. Позаду мене вже розтеклося чимале озерце, в якому іскрилася рибка.
Тут мене наздогнав конюх й витлумачив цю чудасію. Виявляється, коли я першим заскочив у фортецю, просто за мною турки зі скреготом опустили брамні ґрати. Саме вони і відкраяли, наче кусник хліба, задню частину коня.
Але у відважного вояка і кінь відважний! Тож коник мене не осоромив. Його задня частина довго хвицялась і вибрикувала, завдавши ворогові неабияких втрат. Її навіть нагородили медаллю за відвагу в бою!
Відтак вона рушила на найближче пасовисько, де я її й знайшов. Половинка коня пустотливо вигарцьовувала в товаристві гарненьких конячок, час від часу відганяючи хвостом надокучливу мушву.
Тоді я покликав шевця, і той з’єднав обидві частинки коня пагонами лавра. Невдовзі лаврові лозинки проросли й утворили над моєю головою справжнісіньке густолисте шатро. Тож я здійснив чимало подорожей у тіні лаврів, які здобув разом зі своїм конем.
От вам і бій! Проте лише вроджена скромність не дозволяє мені приписувати цю перемогу над турками собі.