Кілька днів по тому ми взяли в облогу чергову фортецю. Даруйте, я не розчув її назви через гармидер й оглушливу стрілянину. Точився запеклий бій, аж дим стояв коромислом. Я, звісно, як і завжди, вчинив купу подвигів і чимало ворогів порубав на локшину.
Фельдмаршал звелів розшукати тямущу людину, аби тишком-нишком прокрастися у ворожу фортецю й полічити гармати. Це було вкрай небезпечно, тож зухвальця і не знайшлося. Певна річ, окрім мене! Умент второпавши, що йдеться до нагороди, я радо зголосився.
Я сміливо підскочив до найбільшої гармати й одним махом засідлав ядро. А тоді навзаводи із вітром помчав у бік ворога. Засліплені блиском геройства, всі стежили за моїм польотом, затамувавши подих і кліпаючи очима. А відтак із тисяч горлянок вихопилося водночас:
– Дивіться, це він! Барон Мюнхаузен!
Тим часом я зручно вмостився на ядрі й переглянув ранкові газети, де описувалися мої вчорашні подвиги. А тоді підніс до ока підзорну трубу та перелічив ворожі гармати, а заразом і солдатів. Повз мене постійно свистіли ворожі кулі та ядра. Але на півдорозі до ворожих мурів мене облягли сумніви. Почухавши потилицю, я сказав собі: «Гай-гай, а як же ти, герою, повернешся? Виходить, що ти шпигун! Отож тебе без зайвих балачок запроторять до буцегарні чи, й того гірше, потягнуть на шибеницю. Це все одно, що поткнутися до осиного кубла!»
А ви ж знаєте: я не звик тікати від небезпеки. Одначе нічого не вдієш – потрібно рятуватися! Але як? Та маю тямку в голові: по хвильці я вже спритно перескочив на вороже ядро, що прямувало в наш табір. Отак я щасливо повернувся цілим і неушкодженим.
Звичайно, мене нагородили. По-геройськи випнувши груди, я прийняв нагороду з рук самого фельдмаршала.
Як бачите, на війні де відвага, там і щастя!