Кмітливістю і спритністю стрибків мене міг перевершити хіба що… мій коник. Жодні перешкоди – ані канави, ані паркани – ніколи не заважали мені їхати навпростець.
Аж якось я прямував битим шляхом у свій табір. Коли – де не візьмись – дорогу мені перетнуло малесеньке зухвале зайча з пухнастими вушками. Ти ба, який одчаюга! Я, звичайно ж, погнався за ним, аби провчити нахабу. Кінь мій мчав так, що аж підкови кресали!
Уже ось-ось і я вхоплю вуханя. Та трапилося так, що тим самим шляхом, якраз між мною і зайченям, їхала ошатна карета. У відчинені вікна я побачив двох панянок. Такі білолиці та гарні, хоч маляра наймай та картину малюй. Пані точили баляси з баляндрасами… себто любесенько розмовляли.
Як же далі гнатися за тим зайцем, хай йому абищо? Одначе я не збирався спинятися, та й кінь теж. Не гаючись, він прожогом заскочив у вікно карети й вискочив з іншого боку. Я ледве встиг зняти капелюха й перепросити пані за несподіваний візит. Ви думаєте, тільки я настільки шляхетний? Ні, шановні, мій кінь теж такий – у мене вдався. Отож і кінь вернувся до карети, підігнув передні ноги, уклонився й переіржав, себто перепросив.
Гадаєте, пані злякались? Де там! Їх так вразила наша шляхетність, що вони лиш посміхалися та махали хусточками нам услід. А ми з конем так перейнялися власною шляхетністю, що вирішили змилуватися над тим зайчиськом – хай йому абищо!