У кожного з нас час до часу виникає бажання похизуватися чимось перед друзями. Добре, коли ти пишаєшся власними досягненнями і не ображаєш інших людей. А якщо ні?
– Ой дівчата, уявляєте – батьки знову запланували відпочинок у Болгарії! А я їм кажу: «Та скільки можна? Мене вже скоро знудить від вашої Болгарії!» А вони мені: «Не капризуй, бо в село до бабусі поїдеш», – жалілася подругам Роксоляна, вдаючи гірке розчарування і непідробний жаль.
– Та-а-ак… – співчутливо мовила Софія. – А ми цього літа до Туреччини вибираємося. Ну там – чотиризірковий готель, басейн, різні екскурсії… Тому думаю, що не знуджуся, як ти у своїй Болгарії.
Роксоляна на останні слова подруги не відреагувала, хоча помітно засмутилася й стиснула вуста. Вона обвела поглядом решту їхньої невеликої дівчачої компанії, що завжди збиралася після уроків на лавочці в парку, неподалік школи. Сьогодні були їхні прощальні посиденьки – щойно вони дружно чкурнули з лінійки, завбачливо привітавши класну керівничку зі закінченням навчального року й вручивши їй пишні букети квітів.
– Негарно якось із Мартою Василівною вийшло… – раптом озвалася Ганнуся. – Треба було на лінійці залишитися…
– Та не переймайся ти через дурниці! – вибухнула Роксоляна. – Квіти подарували, «дякую за все» сказали, а виступ директора півгодини слухати чомусь бажання немає… До слова, – пожвавилася вона, – а ти де цього літа відпочиватимеш?
– Ну ще не знаю… – знітилася Ганна й опустила очі додолу.
– Та що там знати? До села ж поїдеш? Так і скажи, не соромся! – з іронічною посмішкою пхекнула Софія.
– Та я й не соромлюся… – пробелькотіла у відповідь дівчина. – У нас там гарно – зовсім поруч річка, ліс…
– Ага! Ти ще скажи: «Ягоди, гриби…» – зневажливо кинула Роксоляна. – Престижний відпочинок, що й казати!
– Ти хоч би раз на море вибралася чи що? – додала Софія. – Наступного року ж вступати будемо – не до відпочинку… Закинь батькам – нехай раз у житті до моря тебе звозять.
– До моря? Не знаю… Навряд чи цього року щось вийде… – почала виправдовуватися перед подругами Ганнуся. – Та й у селі мені зовсім непогано…
– Ну як знаєш, звісно… Справа твоя. Непогано – то й непогано, – Софія виразно подивилася на Роксоляну.
Та, зловивши погляд подруги, лише посміхнулася й легенько скривилася, скорчивши зневажливу гримаску. Потім удавано зітхнула й промовила, не дивлячись на дівчат:
– Та-а-ак, треба своїм батькам ще й «дякую» за Болгарію сказати. А то й мені було б так «непогано», як нашій Ганнусі…
– Ага! – підтвердила Софія і раптом підморгнула подрузі: – Ти, Ганю, головне не засмучуйся, ми з Роксоляною тобі по мушлі з моря привеземо. Прикладеш до вуха й послухаєш, як воно шумить… Гаразд?
У відповідь Ганнуся лише скривилася, намагаючись вичавити зі себе вдячну посмішку й, ковтаючи важкий клубок, який чомусь застряг у горлі.
Думка психолога
Я думаю, що Роксоляна і Софія неначе трохи отруєні тими принадами, які забезпечують для них батьки. Показове навіть не їхнє ставлення до Ганнусі, що відпочиватиме в селі, а власне суперництво через відпочинок у Болгарії чи Туреччині. Ми часто маємо схильність хизуватися тим, на що самі ще не заробили і зневажати чесну працю інших. Зокрема зневажливе ставлення до класного керівника, насмішки над подругою – це результат підміни цінностей, коли статус і гроші замінюють чесність, дружбу, розуміння. Часто в майбутньому це призводить до самотності, бо, забуваючи про справжні цінності, ми забуваємо також і про те, як будувати стосунки з дорогими нам людьми.