Стати своєю?

Що робити, якщо ти почуваєшся чужим у компанії нових друзів? Намагатися будь-що «влитися в колектив» чи залишатися собою?

Парк був зовсім близько біля школи. Її стіни видніли крізь чорні гілки дерев. Це був навіть не парк, а радше сквер – кілька лавочок і велика клумба, оточена старими кленами. На цих лавочках зазвичай сиділи зграйки школярів, які прибігали сюди на перервах або зустрічалися тут після уроків.

І хоча звідси до школи можна було добігти за лічені хвилини, Катя щомиті позирала на годинник. Вона дуже не хотіла спізнюватися на біологію, а велика перерва вже добігала кінця. Натомість хлопці й дівчата, з якими вона сюди прийшла, здається, нікуди не поспішали.

«Зараз я зберуся і скажу їм, що мушу йти, – подумки переконувала себе Катя. – Якщо хочуть, нехай залишаються. Я ж нікого ні до чого не змушую, просто не хочу запізнюватися – Марта Романівна мене після дзвінка навіть до класу не пустить. От іще хвилинку постою й піду. Ще хвилинку…»

Вона була новенькою в цій компанії, до якої її затягла давня подруга Іруся. Просто якось підійшла до Каті на перерві й запитала: «Не хочеш з нами до парку? Буде прикольно!» І Катя пішла. Компанія складалася з кількох старшокласників, яких досі Катя знала лише в лице, – двох дівчат з ліцею та Ірки, яка прибилася до їхнього гурту кілька місяців тому.

Якщо чесно, то нічого «прикольного» у цих посиденьках у парку Катя не бачила. Дівчата приходили сюди під час великої перерви, вмощувалися на вологих лавочках і, за словами Іри, «дихали свіжим повітрям». Загалом Катя не могла сказати про них нічого поганого – веселі, життєрадісні, розкуті… Часом їй навіть подобалося слухати цікаві історії з їхнього життя чи сміятися з вдалих жартів, та зазвичай Катя почувалася в цьому гурті чужою. Вона вже не раз хотіла сказати про це Ірці, але… ніяк не наважувалася.

– Слухайте, народ, я, мабуть, піду… – нарешті промовила Катя, відчуваючи, як пітніють долоні.

– Що, боїшся на урок запізнитися? – зміряла її зневажливим поглядом дівчина зі сусіднього ліцею.

– Та ні…

– Біжи, маленька, біжи! – поблажливо посміхнувся до неї Вітько з 11-Б.

– Катю, ти що? Дивися, яка погода класна! Може ну її, ту біологію, краще тут посидимо? – раптом запропонувала Ірка під схвальні вигуки цілої компанії.

– Не знаю… Може колись… Із цими словами Катя схопила свою сумку і дременула в напрямку школи. Вона ледь стримувалася, аби не перейти на біг і думала про те, що, мабуть, ніколи не стане для цих хлопців і дівчат своєю.

Думка психолога

Хто знає, може навпаки, вже дуже скоро Катя стане для цих людей своєю? Ми часто недооцінюємо сили власного характеру. Адже нерідко трапляється так, що починають поважати і приймають у свою компанію саме тих людей, які не бояться бути собою і не підлаштовуються під інших за будь-яку ціну. Так, їх випробовують, їм не відразу довіряють, але, придивившись, таких людей цінують значно більше, ніж тих, хто намагається догодити іншим ціною втрати власної індивідуальності.

І навіть якщо цього разу станеться не так, і Каті доведеться залишити компанію, то це ж насправді не проблема – є інші, з іншими цінностями, де Катя зможе реалізувати і своє бажання добре вчитися, не спізнюватися на уроки і мати гарних, веселих, життєрадісних друзів.