Раптом твій друг отримав щось, чого не маєш ти. Щось нове і по-справжньому класне. Що ти відчуваєш? Намагаєшся порадіти разом із ним чи не можеш опанувати заздрість, яка несподівано оселяється в твоєму серці?
– О, а в тебе новий планшет? Дай зацінити!
Здається, цілий клас зібрався довкола Марка, який приніс сьогодні до школи свою нову забавку. Тільки Павло, втягнувши голову в плечі, подався до вікна, намагаючись навіть не дивитися в бік гурту однокласників, які зусібіч обступили Маркову парту.
– Ого! – вигукнув хтось із хлопців – Ну і як залізо? Рулить?
– Так залізо ж інтелівське… – недбало відгукнувся Марко.
– Ну а графіка, графіка як? – не вгавали захоплені хлопці.
– Та нічого так… Не гальмує… – ліниво повідомив власник планшета, відкинувшись на спинку шкільного стільця. Усе в Маркові – і голос, і поза – страшенно дратували Павла. Йому здавалося, що той ставиться до них усіх зверхньо і зневажливо. «Теж мені! Справжню прес-конференцію йому влаштували!» – думав про однокласників і відчував, як у ньому закипає злість.
– І скільки дав? – нарешті пролунало з гурту, а в класі враз запала тиша.
– Та вісім з копійками, здається… – після секундної паузи відповів щасливець.
– Ого! – не то захоплений зойк, не то заздрісне зітхання пролетіло над головами школярів.
– Можна подумати, що ти ті вісім тисяч заплатив! – раптом зірвався Павло. – Батьки тобі дорогу цяцьку купили, а ти й тішишся! Сидиш тут, як… як… – хлопець на мить розгубився, намагаючись знайти влучне слово: – Як жаба надута! – нарешті випалив.
– Що-о-о?! – заревів, мов розлючений бик, Марко, наливаючись кров’ю: – Жа-а-а-ба?!
Він шарпнувся, було, вбік Павла, та несподівано пролунав дзвоник на урок і до класу відразу зайшла вчителька.
Звісно, на літературі ніхто й не думав про хороброго лицаря Айвенго, який махав своїм мечем десь у середньовіччі й нічого не знав про планшети (І як вони взагалі там жили без нормальних технологій?) Натомість усі чекали, чим закінчиться сутичка між Павлом і Марком, які, до слова, ще вчора були добрими приятелями.
Проте на омріяній перерві на однокласників чекало гірке розчарування. Ані жорстокої бійки, на яку сподівалися всі хлопці, ані колоритної сварки, яку вже потай смакували дівчата, чомусь не сталося. Щойно вчителька, засмучена байдужістю дітей до долі Айвенго, вийшла з класу, блідий, як крейда, Марко підійшов до Павла. Всі, з надією на гірше, затамували подих. І в тиші чітко пролунало:
– Так, планшет мені батьки купили. Це правда. Тільки не розумію: тобі що – заздрісно? То скажи своїм, нехай тобі новий куплять, не жмуться. Тоді й жаба тиснути не буде… – він особливо наголосив на слові «жаба», глянув Павлові просто в очі і криво усміхнувся. – Бо вже майже задушила… – додав після короткої паузи, і весь клас вибухнув сміхом.
Павло навіть не пам’ятав, як опинився вдома. Не пам’ятав, де подів ключі, якими відчинив двері. Не пам’ятав, куди жбурнув шкільний наплічник. Пам’ятав лише, як, схопивши зі стола свій старенький планшет, щосили гепнув ним об підлогу. Чорним екраном побігла павутинка тріщин, і він раптом згадав, як два роки тому тішився цим дядьковим подарунком і хвалився ним перед друзями. Так, як Марко сьогодні.
Приголомшений цією згадкою, Павло тихо сів на підлогу, притискаючи до себе скалічений планшет.
Думка психолога
Так, у шкільні роки ми переважно радіємо речам, на які самі ще не заробили. І це нормально. Нормально також інколи трохи похизуватись обновками – майже всі підлітки прагнуть, щоб їхні однокласники «зацінили» нові «забавки», які в них з’явились. Але я б також не засуджував Павла, якого майже «задушила жаба» заздрості. Бо гарні речі в підлітковому віці – це одна з ознак особливого статусу – принаймні на день, коли ми вперше презентуємо цю річ одноліткам. Тому й не дивно, що Павло не зрадів обновці приятеля. Проте очевидно, що він досить швидко збагнув свою помилку. І вже скоро обоє друзів зрозуміють, що не новий планшет визначає «крутий статус» людини, а її знання, вміння добре виконувати свою роботу тощо.
Тому не думаю, що через заздрість варто розбивати планшети, розривати дружбу чи робити ще якісь необдумані кроки. Здається, що краще вчитись її розпізнавати в собі і коли відчуваєш, що вона підкочується до горла, зуміти вчасно сказати собі: «Стоп! Так, я справді заздрю, але ця заздрість не має вплинути на мою поведінку і мої стосунки з іншими людьми. Я можу її контролювати і вчитися радіти за інших».