Та супостати і на цьому не вгамувалися, а приволокли ще двісті, ні… триста! нових гармат. Одначе це дало мені можливість ще раз проявити відвагу й винахідливість.
Якось за два місяці мене припросив на сніданок англійський генерал. Ми сиділи з ним і гомоніли про те про се. Коли це враз – брязь! – і шибка на друзки. Це залетіло вороже ядро і впало простісінько мені на тарелю. Хай йому абищо! Генерал, як і будь-хто на його місці, скочив як ужалений і дременув світ за очі.
Я ж аніскілечки не розгубився: холоднокровно сунув ядро із підпаленим ґнотом у кишеню і відніс подалі, на самий вершечок скелі. Звідти, як на долоні, переді мною розкинувся ворожий табір, що гув, наче розбурханий вулик. А чому так?
Річ у тім, що два англійські офіцери вчора вирішили повторити мій подвиг і потайки просочитися до ворога. Одначе їх схопили і тепер тягли на шибеницю. Отож не можна було гаяти ані хвилини!
Я замахнувся і щосили пожбурив ядро у ворожий стан.
Ядро влучило в гурт неприятелів і поклало всіх… за винятком двох англійців, яких, на щастя, тільки-но повісили на шибениці. Чому, спитаєте, на щастя? Бо осколок ядра влучив у шибеницю і розтрощив її, а англійці при цьому повипадали зі своїх зашморгів. Скориставшись гармидером, вони взяли ноги в руки і дременули щодуху, поки ворог не оговтався.
За кілька хвилин, коли я доповідав генералові про свій подвиг, офіцери, захекані, постали перед нашими очима. А дізнавшись, хто їх порятував, кинулися до мене, вигукуючи навперебій:
– Дякуємо, дякуємо, бароне!
– Та пусте, – відповідаю. – Дрібничка, ще й не таке буває.
І ми продовжили перерваний сніданок, як нічого і не було, і відсвяткували щасливе повернення.