Вдячні англійці запросили мене трохи пожити в Англії, і, ясна річ, я не відмовився.
Одного дня я гуляв вуличками Лондона і знічев’я рахував ґав. Того року стояла неймовірна спека – неначе сонце одужало після тривалої хвороби. Я геть змучився на осонні. А вітер ані шелесне! Страшенно втомлений, я вже не йшов, а дибуляв уздовж річки. Ніде не було навіть клаптика тіні! Де ж його сховатися?
Та й тут я зметикував і заліз перепочити – куди б ви думали? – у жерло гармати! Пововтузившись із незвички – було таки мулько! – я згорнувся калачиком й одразу ж закуняв.
Як на лихо, трапилося те четвертого червня. А добродії англійці, бачте, мають таку звичку – у день народження свого короля опівдні давати залп з усіх гармат. Ось тобі й маєш!
– Плі! – скомандував гармаш, і я вилетів з гармати, наче справдешнє ядро.
Подолавши чималеньку відстань, я залетів аж на протилежний берег у двір до якогось гендляра.
Посеред двору височів отаке-е-енний стіг сіна, куди я сторчма й пірнув. А проте навіть не поворухнувся уві сні! Бо в мене такий міцний сон, що хоч з гармати стріляй – не добудишся!
За три місяці сіно страшенно підскочило в ціні, і гендляр хутенько зметикував, що продасть його із великим зиском.
– Ану, хлопці, – скомандував він слугам, – мерщій вантажте вози!
Приставивши драбини, слуги заходилися видряпуватися на стіг і громадити сіно на вози. Якийсь із поганців боляче штрикнув мене вилами, я очуняв і беркицьнувся з самого вершечка просто на гендляра. Звівшись на рівні, я обтрусив пилюку і дбайливо обмацав себе, аби зайвий раз упевнитися, чи, бува, не забився.
Мені-то воно й нічого – лише бік подряпав, а ось гендляр врізав дуба.
Проте слуги недовго побивалися за ним, бо він був страшенний скнара, – казали, що в нього взимку і снігу не допросишся.