Одного разу я подався до Індії, прихопивши свого найкращого мисливського пса.
Ми перебували ще за триста миль від берега, коли собака почав вистрибувати й радісно гавкати, а відтак зробив стійку, ніби унюшив куріпок.
Я вмить усім доповів, що неподалік дичина, але мої слова викликали… найщиріший гучний регіт. Капітан судна взагалі узяв мене на кпини – мене, найправдивішу людину в світі! Я, звичайно, скипів і запропонував парі на сто гіней, що ми небавом таки побачимо дичину.
– Облиште, Мюнхаузене, – поблажливо відказав капітан. – Вам, певно, вже й сниться полювання. Де взятися дичині у відкритому морі?
Та я наполягав на своєму, і капітан покликав суднового лікаря виміряти мій пульс. Відтак вони почали тихенько про щось сперечатися.
– Він не при своєму розумі, – наполягав капітан – я не можу битися з ним об заклад!
– Навпаки, – відповідав йому лікар, – здоровішої людини я не бачив.
– Як хочете, – здався капітан, – але я поверну йому гроші, навіть якщо виграю.
Ми вдарили по руках із капітаном, а тим часом мій пес і з місця не зрушив, ніби припнутий.
Аж тут почулися радісні крики. Це матроси вполювали величеньку опасисту акулу й витягли на палубу. Розчикриживши її шлунок, ми знайшли – не більше й не менше – шість пар живих куріпок.
Чудасія та й годі! Бідолашні пташки так довго перебували в шлунку ненажери, що одна квочка встигла висидіти яйця і з них виклюнулася малеча. Отож того дня ми смачно попоїли!
А піклування про пташок взяла на себе кішка, яка кілька хвилин тому привела кошенят. Вона полюбила куріпок усім серцем, наче то були її власні дитинчата. Чи не сміх? Кішка навіть прищепила їм гарні котячі манери: вмиватися зранку і нявчати замість цокотіти.
