Місячні пригоди

Якось я вирушив відкривати Південний полюс. Не забиватиму вам голову тим, що траплялося мені дорогою. Хоча декого це і приголомшило б, одначе я чимало попобачив по світу, тож мене важко здивувати.

– А як же летючі люди? – спитаєте ви.

– Пхе, теж мені дивовижа! Це могло б справити неабияке враження на сиднів і лежнів, але не на мене, бо я тертий калач і відомий мандрівник. Тому розповім лише про те, чого не бачив більше ніхто.

Дорогою на південь несподівано налетів вітрюган, підхопив наше судно і закрутив у вихорі. Ми опинилися за тисячу миль над землею і довгенько подорожували понад хмарами, поки нарешті не узріли круглий лискучий острів. Я одразу ж упізнав його.

– Та це ж Місяць!

– Не може бути! – вигукнув капітан.

– Даю слово найправдивішої людини у світі!

Отож ми кинули якір у затишній гавані, і я зміг краще розглянути Місяць, а не похапцем, як спершу.

Вам, певно, теж цікаво, які місцеві мешканці на вроду? О, вони височезні й мають по одному пальцю на кожній руці, але так вправно ним володіють, незгірш, ніж ми п’ятьма.

На їду місячні люди не гайнують часу. Раз на місяць вони прочиняють дверцята в лівому боці й туди закладають наїдки та напої. Нашим ласунам таке навряд чи сподобається!

Замість коней у місцевого люду чималенькі триголові орли. Взагалі там усе вражає своїми розмірами. Приміром, мухи завбільшки з вівцю, а вже вівці – ого-го!

Місячні мешканці ростуть на деревах у величеньких горіхах. Стиглі горіхи лускаються, і звідти вже – гульк! – виходять новісінькі люди. Та що найцікавіше: з одних горіхів завжди вроджуються селяни, з других – вояки, з третіх – пекарі. І кожен одразу завзято береться до справи: той вимахує шаблюкою, той оре і сіє, а той незліченно пече пундиків, паляниць та макоржеників.

Одначе ззовні визначити, хто саме вилупиться з горіха, важкенько. Тож подеколи трапляється надврожай, приміром, перукарів чи візників. І тоді стережись: хоч не хоч тобі зроблять модну зачіску чи відвезуть світ за очі.

Та й взагалі на Місяці стільки вигод! Голову місячні люди носять попід пахвою. А якщо вирушають у подорож, а вона не до діла, то залишають голову вдома. Погомоніти чи порадитися з нею вони можуть навіть на відстані. І навпаки, можуть послати голову кудись саму, щоб не утруднювати себе мандрівкою.

Та й це ще не все! Позаяк місячні люди не мають нутрощів, то живіт використовують замість валіз. Коли зволіють, вони виймають свої очі й тримають у руках. Якщо загублять котресь око, то можуть позичити нове чи купити. Та такі вже чепуруни! У них, як у нас на спідниці, є мода на очі: приміром, цього сезону популярні зелені очі, а минулого – сині та сірі.

Зустрічав я на Місяці й чужинців – громадян Сиріуса із сузір’я Великого Пса. Обличчя в них – наче ті бульдожачі морди, а очі розміщені обабіч кінчика носа. Вони не мають повік, тому, вкладаючись спати, прикривають очі язиком.

Якщо трапляється врожай вояків на Місяці, тамтешні люди запекло воюють із мешканцями Сонця. За зброю їм править морква, яку вони тримають напереваги, наче списи. Коли ж закінчується врожай моркви, беруть огірки чи кукурудзу. А замість щитів у них шапинки грибів: більшенькі з мухоморів, а менші – з опеньків. Місячний цар і мене кликав воювати, та я не погодився.

– Нащо мені така вегетаріанська війна, – сказав я.

Коли ж на Місяці вродили селяни, вони геть усе засадили виноградними лозинами. В одній місячній виноградині вміщується ціла пляшечка найкращого вина. Відкрию вам таємницю (тільки тс-с-с!): поласувавши виноградом, я ненароком дуже сильно виплюнув кісточки, і вони… просипалися на землю добірним градом.

А якщо ви мені хоч трішечки не вірите, вирушайте самі на Місяць і переконайтесь у всьому на власні очі!