Молочне море, сирні береги

Після пригоди на Місяці я пристав до товариства голландців. Це було навзаєм приємне знайомство, і ось чому.

– Куди це ви прямуєте? – спитав я голландців.

– Та галасвіта, на пошуки пригод!

– Тоді мені з вами!

Спершу мандрівка минала добре. Коли враз потемніло і налетів страшенний шторм. Почалася хитавиця, блискавки так і ганялися одна за одною навзаводи, а шалений вітрюган порвав на клапті вітрила. Найбільша щогла, впавши, пошкодила стерно і розтрощила компас. Ой лишенько! Без компаса ми були посеред моря, наче сліпі кошенята. Отакечки ми пливли три місяці без правила й без вітрил, коли раптом…

Що за чудасія? Ніздрі залоскотали приємні пахощі, а море навкруги стало не блакитним, а білим-білісіньким. Я перехилився за борт і зачерпнув капелюхом води, відтак скуштував – молоко!

Молочні хвильки приємно плюскотіли об корабель, а замість баранців на хвилях погойдувалися солодкі вершки. Та й це ще не все!

На обрії забовванів острівець. А острів той і не острів зовсім, а… велетенська головка сиру! Та такого смачнющого, що так і кортить вп’ястися зубами.

Приставши до берега, ми роззирнулися довкруж. Ох і чудово ж тут! Сирні люди з себе стрункі й гарненькі, наче в молоці скупані. Та й злиднів не знають, бо їж, пий – поки влізе! До того ж на острові багацько виноградників, достоту таких, як на землі. Тільки чавлять з винограду не сік, а… молоко! Замість жита на сирному острові колосяться вже готові буханці та пиріжки з різною начинкою, а ген-ген там лани з короваями та пряниками.

Сирний острів перетинають дві річечки: одна молочна, а друга кавова, і пізніше вони зливаються в одну. Отож кожен може вибрати, що йому до смаку – кава з молоком чи без молока.

Вештаючись острівцем, ми натрапили на садочок, де всі дерева геть-чисто вкриті пташиними гніздами. А гнізда ті велетенські, – ну, щоб ви краще уявили, – наче бані на церквах.

Одне таке гніздечко, приміром, було сплетене зі стовбурів сторічних дубів і там лежало щонайменше п’ятсот яєць, і кожне завбільшки з кадуб.

Ось одне яйце почало розгойдуватися і – овва! – впало долі. Наш капітан ледве встиг підхопити його. Трісь – яйце луснуло, і з нього вистромило дзьоб пташеня.

Подумавши, що капітан хоче скривдити малого, каменем з неба упав дорослий птах. Він підчепив кремезного голландця кігтем, підняв на милю вгору і пожбурив у море.

Одначе капітан почувався у воді, себто в молоці, наче риба, тож випірнув і поплив собі спокійнісінько до берега.

А відтак ми рушили назад, до нашого корабля. Дорогою ми ще бачили трьох сирних мешканців, підвішених до дерев шворкою за ноги.

– Скажіть, будьте ласкаві, чим завинили ці люди, що таке суворе покарання? – поцікавився я.

– Бачте, це мандрівники, які прибріхують про те, що вони бачили в далеких краях, та таке верзуть, наче на вербі ростуть груші, а на осиці кислиці.

– Ну то по злочину й кара! – вигукнув я. – Де ж це бачено, щоб правити неправдиві теревені? Аж слухати таке сором! Я ось, приміром, завжди говорю лише чистісіньку правду.

Повернувшись на корабель, ми знялися з якоря і рушили додому. Аж тут глядь – я навіть протер кулаком очі, чи, бува, не наверзлося – дерева двічі низенько вклонилися нам і знову випросталися, а гриби поскидали шапинки. Що за дивина? Якби я не бачив цього на власні очі, то нізащо не повірив би!

Отож ми раді-радісінькі чкурнули додому. Коли раптом ми завважили, що нам якось наче весело стало. Матроси затягли якоїсь пісні, а коли разом скрикнули: «Уха-ха!..» – раптом один беркицьнувся за борт і шубовснув у воду. Ми його ледве витягли і… ой леле! А він по палубі плетеники ногами виписує та й двох слів докупи не стулить. Отак і виявилося, що ми втрапили в червоне море. Ні-ні, геть не те Червоне море, про яке ви подумали. Це було винне море, та таке грайливе, що в нас аж носи морщилися. Ну, ми хутко спустили вітрила, стали на якір та досхочу напили… гм-гм, даруйте, наплавались у тому морі. А домівка нікуди не втекла од нас. Отож додому ми дісталися не скоро, бо й корабель наш, набравшись вина, таке виписував на морі, що ми вже не знали, як його приборкати.