Бралося вже під вечір, коли ми вертали додому (щоправда, не всі – багатьом припав до смаку їстівний острів!). Небавом ми угледіли на обрії землю й стрілою помчали до неї, а вона… до нас.
Йой! Та це ж не земля, а велетенська риба! Ну, ми тоді, звісно, ноги в руки та тікати, одначе хижа рибина вже накинула на нас ласим оком і – гам! – втягнула корабель у пащу. Ми ледь проскочили повз гострі зуби, що вивищувалися там, наче гірські пасма. Щоб сухий шмат не дер горло, риба запила нас добрячою кількістю води – і нас змило в шлунок почвари.
Умент нас огорнула глупа ніч, і ми засвітили ліхтарі, щоб роззирнутися навсібіч. Е, та ненажера добряче натоптала собі черево – довкруж нас громадилися потрощені судна, якими рибина, певно, підобідала трохи раніше. Невже доведеться тут вік вікувати?
У шлунку риби нам велося не дуже добре. Там стояла страшенна задуха і двічі на день траплявся приплив та відплив, коли риба пила досхочу і звільнялася од води. Під час відпливу, коли наше суденце сіло на мілину, ми з капітаном вирушили на прогулянку по нутрощах риби. Тут аж комашилося народу – ми зустріли силу-силенну людей з усіх усюд – полонеників рибини. Дехто вже кілька років мешкав у шлунку ненажери і не бачив ясного сонечка. Угледівши мене, вони кинулися назустріч, вигукуючи:
– Благаємо, бароне, звільніть нас звідси!
– Гаразд, – поважно відповів я. – Щось зметикую.
Добряче помізкувавши, я придумав одну штуку. Сто дужих молодців одразу ж узялися до діла і припасували дві щогли одна до одної.
Коли рибина позіхнула, вкладаючись спати, матроси похапцем застромили щогли їй поміж щелеп, не даючи їх стулити. Розлючена рибина і сюди, і туди, і боком – нічого не вдіє! Відтак ми посідали на кораблі й чкурнули на волю, і випливло нас аж тридцять п’ять кораблів!
Ну, а щогли ми так і залишили, аби риба не змогла більше нікого проковтнути.
Відхекавшись та дихнувши вільного повітря, ми роззирнулися. І що ж виявилося? А нічогісінько не виявилося, бо ж ніхто й гадки не мав, куди лиха година занесла все наше товариство. Дивлюсь – увесь люд переляканий на смерть. Одначе риб’ячим бранцям пощастило, адже з ними був я – барон Мюнхаузен, неперевершений морський вовк. А я ще хтозна-звідколи знаю один перевірений спосіб. Як ото господиня куштує юшку й на смак визначає, що там вона накуховарила, так і я. Зачерпнувши капелюхом води, я вмить визначив, що ми перебуваємо в Каспійському морі й що пливти треба на захід.
А тут, як на лихо, нас усіх так дійняв голод, що ми геть знесиліли. Так і пливли: повлягались голодні на палубу й дивились на небо. Коли раптом вітер приніс дух смаженого м’ясця. Всі посунулися до лівого борту й жадібно втягували в себе ці пахощі. Отак цілісінький тиждень, поки не вгледіли берег, ми й харчувалися цим запахом і, скажу по правді, добряче погладшали.