Увесь млин заполонили темрява й тиша. Лише іноді, коли сильніший подув вітру вдаряв у дерев’яну руїну, тріщала якась балка, скрипіла дошка чи грюкало щось на підлозі… Прищуватий і Барило, або ж Михайло Ластівка і Броник Опецьок, не запалювали свічки, яка стояла на млиновому камені. Адже остерігалися, що світло, яке просочувалося крізь діряві стіни, зрадило би їхню присутність у млині. Тож вони сиділи напотемки, притиснувшись до маленького віконця і втупивши очі в самотню тополю, яка невиразно бовваніла віддалік.
Добігала десята. А саме о десятій Францишек Цвяшок мав покласти під дерево пакунок із п’ятьма тисячами злотих. Напруга зростала. Фрази, які час від часу лунали, були короткі, нервові. Тільки Куба лежав спокійно, згорнувшись клубочком, і чекав на початок операції.
– Котра? – прошепотів Броник.
Рука Михайла помандрувала до очей.
– За п’ять.
– Думаєш, він прийде вчасно?
– Я взагалі не думаю. Чекаю.
– А що, як він узагалі не прийде?
– Прийде.
Вітер знову струсонув вітряком, і водночас хлопці почули звук, схожий на здушене «апчхи». На мить вони завмерли.
– Що це було? – ледь видушив із себе Броник.
– Не знаю. Певне, пес.
Поглянули на Кубу, який замотав головою і пирхнув, намагаючись наслідувати звук, що долинув і до нього.
– Пес!.. – видихнули хлопці полегшено і повернулися до спостереження.
– Якщо він запізниться, – почав Броник, – то буде так темно, що ми нічого не помітимо.
– Не каркай! – огризнувся Михайло. – Он місяць на небі.
Наче на підтвердження цих слів золотистий таріль викотився з-за хмар і трохи розсіяв пітьму.
Якийсь час обоє мовчали.
– Я вже всі очі видивився, – знову озвався Броник.
– То не витріщайся.
Броник на кілька хвилин замружився і саме тоді почув здушений вигук Михайла:
– Іде.
Хлопець умить розплющив очі, довго вдивлявся в темінь і врешті помітив якусь постать, що повільно рухалася до тополі. Судячи зі зросту, то був Францишек Цвяшок.
– Він! – підтвердив Броник приглушеним голосом.
Хлопці замовкли і не зводили очей із невиразної постаті. Тільки їхнє дихання стало швидшим і голоснішим. Постать тим часом підійшла до тополі, спинилася, вочевидь, роззирнулася довкола, а потім нахилилася, ніби кладучи щось на землю.
– Приніс, – вирвалося Броникові.
– Я ж казав, що так і буде, – нагадав йому Михайло хвальковито.
Знову прикипіли очима до Цвяшка. А той, виконавши обіцянку, хутко віддалявся в бік Містечка.
– Він напевно був сам? – запитав Броник.
– Ти ж бачив!
Броник кивнув головою, глянув на пса і докинув:
– То можемо вже його випустити.
– Почекай трохи. Обачність не завадить.
Вони ще якийсь час поспостерігали за місцевістю довкола тополі. Нічого підозрілого не відбувалося, тож Михайло вирішив:
– Починаймо!
Вони прудко відірвалися від віконця, підбігли до пса і, перечіпаючись об розкиданий на підлозі мотлох, випустили Кубу надвір. Хвилювалися значно більше, ніж під час першого тренування. І нічого дивного! То ж не голубині стегенця лежали під тополею!
Перед млином вдихнули на повні груди, ще раз оглянули місцевість, дали одне одному знак: усе гаразд. Тоді Михайлова рука лягла на загривок Куби. Вона тремтіла. Так само тремтів його голос, коли хлопець сказав:
– Ну ж бо, Кубо, покажи, на що ти здатний! Апорт!
Пес відразу зрозумів, про що йдеться, і без додаткового заохочення стрибнув у темряву.
– Побіг!.. – видихнули вони, разом із цим словом скидаючи з себе тягар непевності. Адже до останнього сумнівалися, що пес не утне їм прикрої несподіванки.
На щастя, не втнув. Біг далі, а хлопці дивилися, як він біжить, підганяли його подумки, нервувалися, коли він зникав з очей, переживали секунди, що минали, як у гарячці…
А пес подолав уже третину шляху, і все важче було вирізнити його в темряві. Він зникав у ній, зливався з нею; врешті щез у ній повністю. Настав момент найбільшої тривоги. Чи Куба й далі біжить до тополі? Чи забере пакунок? Чи повернеться з ним?
Вони ділилися цими сумнівами, намагаючись проникнути крізь темну пелену, що висіла над полями, але їхні зусилля були марні, їм уже тьмарилося і миготіло в очах, навіть тополю вже ледве бачили.
Раптом – не знати, чи це було за хвилину чи за п’ятнадцять? – місяць знову розсіяв слабке світло і…
– Повертається!!! – вигукнули обидва майже в один голос.
Справді, невеличка тінь майнула полем, швидко наближаючись до них. Куба! Куба! Хлопцям перехопило подих від хвилювання, і не в силі встояти на місці, вони кинулися навперейми псові, прагнучи якнайшвидше зустрітися з ним, якнайшвидше перевірити, чи не підвів він їх.
І ось вони вже біля нього, вже виривають йому з писка плаский пакунок, якусь мить шарпають його кожен до себе, а потім мчать із ним до млина, забувши про пса, який зі зневажливою посмішечкою квапиться за ними.
Увірвавшись досередини, вони схиляються над млиновим каменем, навпомацки шукають сірники, не можуть їх запалити, ламається один, тоді – другий, і ось нарешті тремтливий пломінчик гойдається над свічкою – і всередині світлішає. Михайло хапає обіруч пакунок, приглядається до нього, наче хоче побачити, що там, під сірим папером, ще доки розірве його, а тоді різким рухом шарпає обгортку і… кам’яніє! Тільки його очі стають щораз більші і більші, а губи кидають слова:
– Подивися!.. Подивися, як той старий пошив нас у дурні!..
Він трясе папером, з якого випадають чотири рожевенькі сосиски.
– Глянь, що він нам підсунув! – додає крізь стиснуті зуби.
Тієї ж миті різке світло ліхтарика розітнуло напівморок і прогримів гучний голос:
– Це не вам, серденька, не вам! Ці сосисочки для пса. А для вас ми маємо ось це!
Хлопчиська підскочили, як ошпарені, і побачили капрала Прутика, який показався з комірчини з кайданками в руці. А за ним висунувся Амвросій Носик. Млин закружляв разом із ними. Про втечу не було й мови. Вона нічого б не дала, до того ж ноги їх і так не слухалися. Тож обоє стояли без жодного слова, без найменшого поруху, втупивши очі в жорновий камінь – і чекали. Капрал Прутик тим часом підійшов до них і, спершу сховавши кайданки до кишені, схопив обох за комір й підштовхнув до виходу. Хлопці йшли покірно, як овечки.
Аж тепер Амвросій підбіг до Куби, присів, узяв псячий писок в обидві долоні, поглянув у вірні очі і сказав:
– Досить розлуки, друже! Час повертатися додому!
Куба зворушено потерся об його коліно, а потім із хитрою міною сказав:
– Залюбки, але не відразу.
– Чому?
– Бо я маю тут ще одну важливу справу.
– Яку?
– Мушу перевірити, чи ті сосиски насправді такі смачні, чи тільки такими видаються, – облизався пес.
КІНЕЦЬ