Настінний годинник захрипів, ляснули маленькі дверцята – і зозуля, яка з них вискочила, прокукала одинадцять разів. Двадцять третя година. Амвросій заворушився в кріслі, аж пружини застогнали, і закліпав. «Я задрімав», – здивувався він собі. Детектив хотів лише трохи відпочити від вражень цього незвичайного дня – і заснув.
А день був таки незвичайний. Амвросій вже знав із цілковитою певністю, хто був автором листа, який призначив зустріч у Березовому гаю, дізнався ім’я його спільника і задля чого викрали Кубу. Він не знав лише, де саме перебуває Куба, але це сподівався з’ясувати найближчим часом.
Носик підвівся з крісла і підійшов до тахти постелити постіль. Він саме поклав на неї ковдру, коли хтось несподівано загрюкав у двері. Амвросій на мить застиг, вичікуючи, а коли стукіт повторився, підійшов до дверей і запитав:
– Хто там?
– Я, – відповів йому придушений незнайомий голос. – Мандрівний продавець мазі від мозолів. Це ви – Амвросій Носик?
– Звісно, – відповів Амвросій. – Я Носик, але ви не на того натрапили. Як на зло, у мене нема мозолів. Може, маєте щось для росту волосся?
– Не жартуйте, будь ласка, – благав голос за дверима. – Я не в справі мозолів.
– А в якій?
– У справі духів…
– Чого-чого?!
– Духів, – пролунала ще тихша відповідь.
Амвросій майже притулився обличчям до дверей, також стишив голос і спитав:
– Шановний! Скажіть мені, будь ласка, так щиро, як чоловік чоловікові, – що ви пили сьогодні?
– Тільки молоко, – вдарив себе в груди продавець мазі. – Козяче, – додав він, щоб не залишилося жодних сумнівів.
– Ви впевнені в цьому? – не повірив Носик.
– Цілковито. Як і в тім, що моя мазь – найкращий засіб від мозолів. Утім, я вам усе поясню, тільки впустіть мене, будь ласка.
Потішений таким неординарним візитом, детектив стенув плечима, крутнув ключ і відчинив двері.
– Будь ласка!
До помешкання увійшов невеличкий худий чоловік з метушливими очима і переляканим обличчям. Маленька скринька, обліплена кольоровими етикетками, вже здалеку говорила про те, чим він заробляє собі на життя.
Вбраний він був охайно, а велика краватка-метелик в горошок, яка кумедно підіймалася на шиї, додавала йому елегантності. Увійшовши до кімнати, він без запросин впав на стілець, витягнув із кишені хустинку і довго витирав нею лоб.
– Пане Носику! Ви вірите в духів?
Амвросій зробив серйозну міну, відповідно до запитання.
– Не вірю, – зізнався він, – але побоююсь їх.
– ?!
– Бачте, пане, – продовжив Носик, – я в них не вірю, але вони можуть про це не знати…
– Ви знову кепкуєте з мене, – обурився продавець чудодійної мазі від мозолів, – а я говорю цілком серйозно. Я зустрів духа.
Амвросія брала нетерплячка.
– Де? – кинув він сухо.
– Біля Старого млина.
– І як він виглядав?
Продавець мазі від мозолів знітився.
– Я його не бачив, лише чув.
– То з чого ви взяли, що то був дух?
– Бо він промовив до мене: «Зупинися, милосердний чоловіче, і послухай! Я – дух старого мірошника і маю справу до Амвросія Носика, який живе в Містечку на вулиці Перелітних птахів. Ти хотів би зробити мені певну послугу?» Ось так він сказав, тому я зупинився.
Амвросія мов підмінили. Його очі спалахнули цікавістю, він схопив продавця мазі за плече і струсонув, вигукнувши:
– Людино добра! Розкажи про все із самого початку! По порядку й докладно.
Продавець чудодійного засобу від мозолів спершу злякався цієї гарячковості, але швидко заспокоївся і, приємно здивований неочікуваною зацікавленістю господаря, взявся розповідати:
– Я повертався з одного з довколишніх сіл. Там мене застав вечір, я не зміг знайти нічлігу, тож поспішив до готелю в Містечку. Аби якнайшвидше опинитися в ліжку, я подався коротшою дорогою, повз Старий млин. Звісно, мені доводилося чути, що опівночі там з’являються духи, але я сміявся з того, як кожна розсудлива людина. Мушу вам зізнатися, що, коли я вже підійшов до тієї руїни, мені стало трохи моторошно, але я гримнув на себе і наддав ходи. Я вже майже минав руїну, коли почув щось, наче гарчання, а потім оті слова, які я вже вам переповів. Знаєте, що я пережив! Я немов закам’янів, ноги приросли до землі, я не міг ворухнутися, хоч і дуже хотів би. А тим часом глухий, загробний голос мовив далі: «Іди до Амвросія Носика і скажи, що я маю довірити йому важливу таємницю. Якщо він хоче дізнатися її, нехай нині опівночі прийде сюди, до Старого млина. Виконаєш моє скромне прохання, милосердний чоловіче?» І що я мав робити? Сказав, що виконаю, хоча слова застрягали мені в горлі. Загробний голос подякував мені, запевнив про пам’ять на тому світі, а я зірвався і чимдуж помчав до вас.
Продавець мазі замовк і не зводив очей з Носика, вичікуючи, як той оцінить цю небуденну пригоду. А Носик просто сказав:
– Гаразд. Я піду туди опівночі.
Тоді він поставив на стіл пляшку порічкового вина і майстерно скерував розмову в інше русло – на пригоди, які милий гість, безперечно, пережив у своїх численних мандрівках.
Розпрощалися вони, коли годинник із зозулькою показував двадцять третю тридцять п’ять. Амвросій провів гостя до дверей, перечекав кілька хвилин, а тоді схопив ціпок і ліхтарик та й вирушив на зустріч із духом.
«Я спізнююся, – думав собі дорогою, – але сподіваюся, що дух, який живе поза часом, не докорятиме мені за кільканадцять хвилин».
Було вже добряче по дванадцятій, коли детектив нарешті спинився перед чорним здоровенним вітряком. Він мусив трохи зачекати, поки заспокоїться серце, бо воно стугоніло, як шалене, і не тільки тому, що довелося йти швидко. Носик підійшов ще на декілька кроків ближче і впівголоса загукав:
– Кубо! Друзяко!.. Я тут!..
Щось підскочило всередині, і Амвросій почув добре знайомий, хоч трохи змінений зворушенням і радістю голос:
– Амвросію! О, Амвросію!..
Якийсь час друзі раділи, що знайшли один одного, що вони вже так близько. Далі Куба сказав:
– Заходь досередини! Двері замкнені на засув. Я маю стільки всього тобі розповісти!..
Авмросій, наче на крилах, гайнув до дверей, швидко впорався із засувом, штовхнув дверцята, що вели в комору, – і друзі впали один одному в обійми.
Коли пролунали перші радісні вигуки, коли Куба коротко розповів про все, що пережив від моменту викрадення, а Амвросій – про те, як натрапив на слід Михайла Ластівки і Броника Опецька, коли вже все було сказано, Куба запитав:
– А ти знаєш, як ті лобуряки хочуть мене використати? Знаєш, для чого вони мене викрали?
– Звісно, – відповів Амвросій.
– Справді?
Амвросію не так уже й часто вдавалося здивувати пса, тому-то цей вигук, сповнений недовіри і подиву, справив йому неабияку приємність.
– Справді, – повторив він. – Тебе викрали, щоб належно видресирувати і посилати по викуп, який треба було би приносити в призначене викрадачами місце. Правильно?
– Правильно, – визнав приголомшений пес. – Але як ти здогадався?
Амвросій трохи зачекав, бажаючи ще більше заінтригувати Кубу, а тоді сказав:
– Я взагалі не мусив здогадуватися. Вони самі мене до цього підштовхнули.
– Як це? Ти розмовляв із ними?
– О ні, вони ще не удостоїли мене такої честі, – вигукнув Амвросій. – Але твої турботливі опікуни вже написали листа із погрозами і вимогою викупу. І під тим листом зазначили прізвиська, взяті з однієї книжки…
– Я знаю які! – перебив його пес. – Кривоносий і Кориця!
Цього разу здивувався Носик.
– А ти звідки знаєш? Ти був з ними, коли вони писали?
Куба зрозумів, що тепер настав його зоряний час.
– Ні, – почав і далі вів неквапно, карбуючи кожне слово: – Але я також читав книжку Онуфрія Ангелика та іноді користуюся своєю псячою головою. Тож, коли мої «турботливі опікуни» – як ти зволив їх назвати – відвели мене першого разу під тополю і дали команду принести пакунок, я відразу пригадав «Чорного пса, або Таємницю корчми “Телячі ратички”». Кориця і Кривоносий, герої цього роману, так само дресирували свого пса, щоб потім він приносив їм викуп від невинних і заляканих людей. Неважко було здогадатися, що вони готують мене до такої ж ролі.
– Словом, – підсумував Амвросій, – і тобі, і мені допоміг Онуфрій Ангелик. Слава йому за це! Маєш ще якісь запитання?
– Одне. Кому мої «турботливі опікуни» написали листа і вимагали викупу? Хто має стати їхньою наступною жертвою?
– Францишек Цвяшок, власник найгарніших голубів у Містечку та його околицях. Вони погрожують отруїти птахів. Якщо він не віддасть їм п’ять тисяч злотих.
– Ото негідники! – аж нетямився від обурення пес. – Ти думаєш, вони могли б виконати свою погрозу?
– Хтозна. Я замало знаю їх.
– Мабуть, вони би не дуже вагалися! – думав уголос пес. – Але ж ми й так не допустимо, щоб вони потруїли голубів, правда? Що ти збираєшся робити далі?
– Зачекати на другий лист Кориці й Кривоносого, тобто Михайла і Броника, або ж Прищуватого і Барила – як ти їх назвав. Потім покласти пакунок на вказане місце – і впіймати їх на гарячому. Схвалюєш план?
– Схвалюю. Тільки ми мусимо обговорити певні подробиці. Але це за хвильку, бо мені раптово спало на думку одне запитання.
– Яке?
– Амвросію, – почав пес, а його голос зазвучав несподівано м’яко: – Скажи, ти дуже непокоївся за мене?
– Не дуже, – пролунала грубувата відповідь.
Із псячого серця вирвалося пронизливе зітхання.
– Я не надто сильно тривожився, – продовжував Амвросій, – бо знав, що якщо хтось викрадає геніального пса, то не для того, щоб його кривдити. До того ж я вірив у себе. Думаєш, я дозволив би зробити тобі щось погане?
Куба усміхнувся собі під носа.
– Я вже давненько замислююся, – сказав він, поглядаючи в темний кут комори.
– Над чим? – зацікавився Амвросій.
– Над тим, чого в тобі більше: зарозумілості чи прив’язаності до мене? От і зараз міркую над цим.
– Цікаво! – відповів йому в тон Амвросій. – Бо я часто роздумую над точнісінько таким самим питанням. Стосовно тебе, звісно!
Двійко друзів перезирнулися і вибухнули гучним, безтурботним сміхом.