Із майстерні пана Синички Амвросій подався прямісінько на вулицю Пивоварів – оглянути будинок, в якому жив Михайло Ластівка. Опинившись на місці, він задоволено зауважив, що навпроти будинку номер вісім – кав’ярня «Солодкий куточок».
– Непоганий спостережний пункт! – мовив упівголоса, заходячи досередини.
Кав’ярня була порожня. Лише молода кельнерка, шелестячи накрохмаленим фартушком, розставляла на столиках свіжі квіти. Пан Носик зайняв місце біля вікна, замовив гарячий шоколад і взявся до «Ранкових новин». Вдаючи, що читає, він щохвилини зиркав на обшарпану кам’яницю на протилежному боці вулиці. «Ну, мільйонери в ній явно не живуть», – подумав собі. Бідненькі фіранки на вікнах, на балконі провітрюється латана перина, худющий кіт, що вигрівався за вікном, дуже промовисто свідчили про це. «Може, за котримсь із тих вікон цієї миті крутиться Михайло? – гадав Амвросій. – Може, у підвалі чи якомусь сараї на подвір’ї скімлить ув’язнений Куба?»
Від цієї останньої думки Носика охопило гарячкове бажання зараз же, негайно, піти і перевірити це. Однак він змусив себе заспокоїтися. Тривалі роки переслідування злочинців навчили його, що найбільшим ворогом успіху є поспіх.
Ковтнув шоколаду і втретє почав читати замітку про виставку канарок. Але знову не закінчив, бо мимоволі визирав у вікно. Раптом щось промайнуло в брамі – і Амвросій ледь не випустив газету з рук. «Певне, він! Відчуваю, що це він!» Із брами вийшов кривоногий підліток у картатій сорочці, сплюнув перед собою і витріщився на селянський віз, яким підкидало на бруківці.
«Він», – ще раз подумки повторив Амвросій і подивився на кельнерку, наче шукаючи в неї підтвердження свого здогаду. Кельнерка впіймала його погляд і відірвалася від своєї справи.
– Вибачте, панночко! – почав Амвросій. – Чи отой парубок, що стоїть у брамі на другому боці вулиці, це… Чешик Коцюба? – випалив перше-ліпше ім’я, яке спало йому на думку.
Кельнерка підійшла до вікна, відхилила фіранку і заперечно похитала головою.
– Я не знаю Чешика Коцюби, шановний пане, – відповіла. – Але це напевно не він.
– О, – здивувався Амвросій. – А чому ви такі впевнені?
– Тому що це Михайло Ластівка, а раз він Михайло, то не може бути Чешиком, чи не так? – і вона розсміялася, задоволена власного відповіддю.
Носик також усміхався.
– Я спитав про того Чешика, – продовжував він добродушним тоном, – бо мені сказали, що він у товариша, у восьмому будинку. Я його не знаю, але маю до нього справу. Може, саме Михайло і є тим товаришем? Ви часом не знаєте, з ким він товаришує?
– Усіх його приятелів я не знаю, бо звідки мені знати? Але найчастіше бачу його з таким собі хлопцем, якого звуть Броник Опецьок.
– Зрештою, менше з тим! – додав легковажно Амвросій. – Якось дам собі раду. Дякую вам, панночко!
– Та нема за що, – зашарілася кельнерка і повернулася до своїх квітів.
Пан Носик знову перевів погляд на Михайла. А той потягнувся, широко позіхнув і рушив у бік ринку. Амвросій зачекав іще кілька хвилин, розплатився і вийшов із «Солодкого куточка».
На вулиці детектив завагався, що ж робити: йти за Михайлом і, ймовірно, наштовхнутися на його спільника чи, може, трохи обійти кам’яницю, щоб з’ясувати, чи немає там Куби. Недовго думаючи, він перейшов вулицю і зайшов у похмуру браму восьмого будинку. Повіяло холодом і запахло квашеною капустою. «Почну з подвір’я», – вирішив Амвросій і штовхнув наступні двері.
На подвір’ї, на щастя, не було жодної живої душі. Носик покрутився біля сараю, прогулявся перед підвальними віконцями, кілька разів прокашлявся – і нічого. Висновок був очевидний – ні в сараї, ні в підвалі Кубу не тримали. Якби він тут був, то відчув би присутність приятеля і озвався.
Залишалося ще два місця, де могли би тримати пса: Михайлове помешкання та горище. Амвросій повернувся до брами, знайшов у списку мешканців прізвище Ластівок і став підійматися на третій поверх, де вони жили. Спинився під їхніми дверима, закашляв, прислухаючись якийсь час, – знову нічого. Те ж повторилося на горищі.
«У цьому будинку його немає, – засмучено відзначив про себе Амвросій. – Кубу тримають деінде. Але де? Може, у того другого?» Розмірковуючи над цим, він поволі йшов у напрямку вулиці Перелітних птахів.
Звернувши на свою вулицю, Носик зауважив, що перед його будинком нервово походжає пан Францишек Цвяшок, працівник пошти на пенсії, з яким він час від часу грав у бридж. Амвросій мимоволі наддав ходи. Знав, що така нервова прогулянка не віщує нічого доброго.
І не помилився. Досить було глянути на обличчя пана Францишка, аби зрозуміти, що його сюди привели аж ніяк не карти. Його лице перетинали глибокі борозенки, а в очах зачаїлося страждання.
– Рятуйте, пане Носику! – зойкнув він, підбігши до детектива.
– Що трапилося, пане Францишку? – спитав здивований Амвросій.
Пан Цвяшок стривожено роззирнувся на всі боки, витягнув з кишені зім’ятий конверт і подав його Носикові.
У конверті був невеличкий аркуш, а на ньому написано таке:
Шановний пане! Послухайте будь ласка! Ваші голуби в небеспеці. Хтось хоче їх отруїти. Але ми можемо їх врятувати. А ви повинні нам заплатити за це п’ять тисяч злотих. Приготуйте гроші і чекайте наступного листа. Ми напишимо в нім, де ви маєте залишити гроші. Якщо повідомите про це поліції або комусь іншому – голубам кінець.
Кривоносий і Кориця
Пан Цвяшок не спускав очей з Амвросієвого обличчя. А коли той закінчив читати, запитав:
– Тепер ви розумієте?
Амвросій прекрасно розумів. Голуби – найбільша пристрасть пана Францишка. Він присвятив їм півжиття. Пишався ними, любив їх, дбав про них, як про власних дітей, яких ніколи не мав. І раптом – смертельна небезпека.
Носик ще раз глянув на лист. Почерк нічим не нагадував той, що був у його листі. І помилок менше. Тільки оцей підпис: «Кривоносий і Кориця». Звідки він знає ці прізвиська? Напевне, вони йому колись траплялися, але де й коли? Ну, пригадай же, пригадай! Ще одне зусилля, ще раз напруж думку і – ось воно! Тепер уже все ясно, геть усе!
Пан Францишек дивився на детектива з усе більшою тривогою. Звідки це пожвавлення в його очах, звідки ця радість? Хіба він не зміг зрозуміти?
– Пане Амвросію, – почав він. – Будь ласка, допоможіть мені. Я не можу піти в поліцію, бо вони зібралися стежити за мною. Я цілковито довірився вам. Не легковажте цим листом…
– Але ж я і не легковажу, – палко запевнив його Амвросій. – Я вас цілковито розумію. А зараз я в такому доброму гуморі, бо Кривоносий і Кориця вже, можна сказати, у моїх руках, а вашим голубам нічого не загрожує. Справді!
– Але… як таке може бути? – затинався пан Францишек. – Ви так швидко…
Амвросій тішився від душі.
– Мене звуть Носик, любий пане Францишку! А це щось та й значить. Зараз спокійно йдіть собі додому і чекайте наступного листа від тих двох негідників. Тоді й візьмемося до справи. Сподіваюся, що не самі. Якщо я не помиляюсь у своїх припущеннях, то ми матимемо помічника. До побачення! Поспішаю в бібліотеку, де сподіваюся знайти останню ланку ланцюжка, який складаю вже декілька днів.
Детектив залишив пана Францишка здивованого, але й втішеного – і бадьоро рвонув уперед.
Пані Зося, місцева бібліотекарка, добре його знала і привітала радісним вигуком:
– Добре, що ви прийшли! Ми щось для вас маємо!
Вона вискочила з-за столика, підбігла до полиці з книжками і за мить повернулася з «Портретами незвичайних псів» у руках.
– Ось, будь ласка! Вчора придбала. Тут пишуть про вас і вашого пса. Навіть є його фото. Ви вже бачили?
– Не тільки бачив, а навіть купив, – відповів Амвросій, хоч відчував, що пані Зося хотіла б почути заперечну відповідь.
– Шкода, – зітхнула бібліотекарка. – Я думала зробити вам сюрприз…
– Кожна книжка, яку я беру у вас, є сюрпризом, – втішив її Амвросій.
Бібліотекарка вдячно всміхнулася йому і запитала, яка книжка йому потрібна сьогодні.
– Нині попрошу щось із мого фаху, – відповів. – У вас є повість Онуфрія Ангелика «Чорний пес, або Таємниця корчми “Телячі ратички”»?
– У нас вона точно є, але зараз хтось її, здається, читає. Хвильку, я перевірю.
Вона схилилася над картотекою, перегорнула декілька карток і розвела руками:
– На жаль, книгу взяв інший читач.
– Ото не пощастило! – Амвросій вдав, що засмучений. – І хто ж це вихопив її мені з-під носа?
Бібліотекарка знову схилила голову над картотекою.
– Хвилиночку! – кілька швидких рухів пальцями і відповідь: – Пані Опецьок.
– Ота пані з вулиці Чаїної? – запитав Амвросій, хоча не знав жодної пані Опецьок з вулиці Чаїної.
– Ні. З Двірцевої.
Амвросій більше ні про що не запитував. На Двірцевій жив його давній приятель-антиквар, від якого він сподівався більше довідатися про пані Опецьок та Броника Опецька насамперед.
І він не прорахувався. Приятель, побіжно ознайомлений зі справою, розповів йому, що пані Опецьок – самотня літня жінка, яка утримує двох псів, кота і племінника. Чотирилапі не завдають їй особливих труднощів, натомість племінник наробив клопоту. Замість допомагати тітці виготовляти штучні квіти – єдине джерело прибутку – він волочиться з різними темними типами і б’є байдики.
– Нещодавно, – вів далі антиквар, – він навіть з’явився тут, у мене, у товаристві одного з тих своїх друзяк і питав про якийсь детектив. Стривай… як же він називався?
– «Чорний пес, або Таємниця корчми “Телячі ратички”», – підказав йому Носик.
– Дійсно. А звідки ти знаєш? – здивувався антиквар.
– Бо цей детектив відіграє важливу роль у всій афері, – пояснив Амвросій. – Броник і той другий, мабуть, прочитали тітчин екземпляр з бібліотеки і захотіли мати свій. Того й навідалися до тебе.
– Бачу, у тобі ще живе той давній, славний Носик, – сказав шанобливо антиквар. – Чи не занадто скоро ти подався на пенсію?
Амвросій сумно всміхнувся на це запитання.
– Не діймай мене, – попросив.
Далі розмова точилася довкола погоди, політики і здоров’я обох літніх чоловіків. Амвросій невдовзі знову був у гуморі, який дещо погіршився після запитання приятеля. Адже він знайшов те, що шукав: останню ланку свого ланцюжка!