Зошит у зеленій обкладинці

Навіть допитливий розум пана Носика не міг відповісти на запитання, чому жоден із містечкових столярів не мав майстерні на вулиці Столярській, хоч така в Містечку й була. Один із трьох майстрів долота й рубанка вибрав собі вулицю Кошикову, другий – Лебедину, а третій облаштувався на вулиці Катеринщиків.

Власне перед першою з тих майстерень зупинився пан Носик і, задерши голову, вивчав гігантську вивіску над входом.

Читаючи кольоровий напис, що обіцяв недорогі й перевірені послуги, детектив водночас обмірковував, як йому зараз почати розмову.

Сюди його привела пляма оліфи, яку він виявив на листі викрадачів. У Містечку майстри тільки трьох ремесел щодня працювали з оліфою: лимарі[1], склярі[2] та столяри[3] – і серед них Амвросій сподівався знайти тих, хто викрав Кубу.

Амвросій вже відвідав лимарів і склярів, а сьогодні планував завітати до столярів. Учора йому не пощастило, він не натрапив на жоден слід, а як буде нині?

Детектив штовхнув двері й рішуче увійшов досередини.

– Доброго дня! – ґречно підняв капелюха.

– Вітаємо, пане інспекторе! – вискочив йому назустріч сам майстер. – Заходьте, заходьте! Чим ми можемо вам прислужитися?

Пан Носик блискавично оглянув приміщення майстерні. Купи дошок, банки з клеєм та фарбами, комплект розвішаних на стіні інструментів – все це його мало обходило. Однак він зацікавився помічником майстра, який завзято гемблював[4].

«За віком це міг би бути один із них», – подумав собі Амвросій. Адже він із самого початку вважав, що цю аферу затіяли молоді люди, які ще тільки стають на злочинний шлях. Про це свідчив насамперед наївний стиль їхнього листа. Тому Носик трохи довше затримав погляд на столярчуку і аж тоді звернувся до майстра.

– Питаєте, що мене привело до вас? – повторив. – Гм. Трохи дивна справа. Я би хотів замовити собі гарний самокат.

Майстер широко розплющив очі, а його помічник на хвильку затримав рубанок і обурено глипнув на Носика.

– Ні, я, звісно, не планую на ньому кататись, – з усмішкою пояснював детектив. – Це буде подарунок для мого похресника, який мріє саме про таку іграшку. Ви могли би щось таке змайструвати?

Майстер почухав потилицю.

– Оце так завданнячко! Я виготовляв різні речі, але досі ніхто не замовляв мені самоката. Я, звісно, можу спробувати, хоча волів би, щоб ви придбали собі десь готовий. О, я недавно бачив таку штукенцію в Голубкові!

– У Голубкові?

– Так, мій кузен має там іграшковий магазин. І саме в тому магазині… Ви часом не збираєтеся туди?

– Подумаю. Може, й виберусь. Можете мені дати адресу кузена про всяк випадок?

– Будь ласка. Вулиця Соловейків, 13.

Пан Носик скорчив заклопотану міну.

– Мушу записати собі… пам’ять уже не та… Але, як на зло, я не взяв свого блокнота. Може, ви, молодий чоловіче, – звернувся він до помічника, – зробите мені цю маленьку послугу і занотуєте адресу.

Помічник запитально глянув на майстра, який прикрикнув на нього:

– На що ти чекаєш, Антку? Ти не чув, що попросив пан інспектор?

Помічник збентежився, і його мов вітром здуло за портьєру, яка відділяла закуток майстерні. Звідти він за мить вийшов з аркушем паперу та олівчиком у руці.

– Можу записати, – доповів. – Пане майстре, повторіть адресу.

Майстер повторив – і Антик, помітно допомагаючи собі язиком, записав що слід.

– Будь ласка, – простягнув він аркуш Носикові.

Беручи його, Носик уважно пригледівся до хлопця, але не зауважив у виразі його обличчя нічого, що би свідчило про нечисте сумління. Ані сліду переляку, чи рум’янця, чи збентеження.

«Напевне, і цього разу я не вгадав, – подумав Амвросій. – Обличчя доброзичливе, ім’я ж починається на “А”, а не на “Л” чи “М”».

Кинувши оком на аркуш з адресою, він переконався, що Антик невинен. Адже його почерк нічим не нагадував писанину викрадачів. Звісно, лист, в якому призначалася зустріч у Березовому гаю, міг написати той другий викрадач, але Носик дуже добре знався на людях, і це підказувало йому, що Антик не має нічого спільного з викраденням. Інтуїція рідко підводила детектива.

Сховавши аркуш у кишеню, він подякував за пораду, де шукати самокат, і подався на Лебедину вулицю.

Там він не затримався, оскільки на дверях майстерні побачив коротке, проте дуже промовисте повідомлення: «Бізнес закритий, бо майстер хворий».

Сторож кам’яниці, в якій містилася майстерня, на запитання про підмайстрів чи учнів майстра поглянув на Носика з підозрою і розповів, що останнього учня він бачив там іще тоді, коли мав гарні кучері. І, кажучи це, погладжував себе по голій як бубон голові.

«Тепер мені залишилася тільки вулиця Катеринщиків!» – зітхнув подумки Амвросій і покрокував до останньої майстерні. Дорогою він роздумував, чи не слід вигадати якусь іншу причину для візиту, ніж самокат, але врешті-решт вирішив, що не варто. Розмова про самокат значно кумедніша, ніж, скажімо, про вішак для капелюхів. «Якби мій єдиний похресник, який уже підкручує посивілі вуса, дізнався, що я шукаю для нього самокат, він, напевне, луснув би зі сміху», – подумав детектив, заходячи до майстерні пана Синички.

– Ви шукаєте самокат? – зрадів майстер Синичка, почувши прохання Носика. – Ви потрапили куди слід! Зробити я вам його не зроблю, але самокат буде. Хлопці! – гукнув він до двох помічників, які складали шафу завбільшки з кам’яницю. – Ану ж бо загляньте до комори, трохи там розберіть те-се, то й, напевно, щось знайдете для пана інспектора. Або ні, стривайте. Піду з вами, бо як впущу туди вас самих, то зчините там такий розгардіяш, що я рік не знатиму, де в мене що лежить. Я дуже вас перепрошую, шановний пане, – вклонився він Носикові, – це ненадовго. Ви можете собі тим часом погортати газетку, вона ось там, на поличці.

Виливши з себе цей потік слів, майстер схопив помічників обіруч і зник із ними в дверях, які вели до комори.

Амвросій вирішив не марнувати ні хвилинки. Бистрим оком окинув майстерню, став навшпиньки, присів, позазирав туди й сюди, врешті підійшов до полички, на якій була газета. Вже потягнувся за нею, але враз став мов укопаний, серце його підскочило, мов м’яч, а очі прикипіли до зеленого зошита, що лежав поруч із газетою.

На обкладинці був підпис його власника, який називався Михайло Ластівка, а літери «М» і «Л» були такі, наче їх живцем видерли з листа викрадачів! Амвросій не мав і тіні сумніву, що лист та ім’я написано тією ж рукою. «Отже, злочинець перебуває тут, у цій майстерні! – думав, ошелешений відкриттям. – Він – один із помічників пана Синички! Але хто з них? Чи, може, обоє?»

Він занепокоєно зиркнув на двері комори. Порожні. Вони ще шукають. Це добре. Він має трохи часу, аби обміркувати, що робити.

«Спершу мушу дізнатися їхні імена, – вирішив. – Мушу довідатися, хто з них Михайло. Тільки як це зробити, аби не викликати підозр і не сполохати пташку?»

І враз лице детектива проясніло. Придумав!

Тієї ж миті в дверях показався пан Синичка, тріумфально розмахуючи самокатом.

– Будь ласка! Ми знайшли! Він трохи попсований, але ми його підправимо – і буде як новий. Правду кажу, хлопці?

Хлопці старанно притакнули і повернулися до складання шафи. Саме цього моменту чекав Носик.

– Михайло!.. – почав він голосно і стих, приглядаючися до обох помічників. – Мій похресник Михайло, напевне, буде дуже задоволений подарунком, – закінчив дещо тихше, виразно розчарованим голосом.

– Безсумнівно! – погодився з ним майстер Синичка.

Ця безневинна спроба показала, що Михайла в майстерні немає. Якби він був тут, то обов’язково обернувся б, почувши своє ім’я. А помічники і вухом не повели. «Де ж він у такому разі? – задумався Амвросій. – І як мені щось про нього довідатися? – глянув на самокат: – Він мені допоможе!»

– То коли я зможу його забрати? – запитав він.

Майстер щось собі прикинув.

– Десь за три дні, – відповів. – Спершу ми мусимо закінчити з тією шафою. Клієнт уже підганяє…

– Бачу, у вас багато праці. Вам згодився б іще один помічник, – хитро закинув Носик.

Лице майстра спохмурніло.

– Я маю ще одного, але… – махнув він рукою. – Узяв його, бо мама просила, хотіла конче сина на столяра вивчити, тільки йому не наука в голові. Приходить, коли хоче, нічим не переймається… Ось, бачте, нині його знову немає.

– Здається, я знаю цього ледацюгу, – провадив Амвросій. – Чи то не той Михайло з вулиці…. Ох, уже пам’ять не та!

– З вулиці Пивоварів, – поспішно підказав майстер Синичка. – Живе у восьмому будинку. Ви справді його знаєте?

– Ну… радше його маму, – завбачливо відступив пан Носик. – Колись вона мені розповідала про свої клопоти з сином.

«Не слід говорити надто багато, – мусив себе стримати детектив, – бо тут може бути його спільник».

Про всяк випадок він знову поглянув на помічників, аби прочитати з їхніх лиць, якої вони думки про товариша. Але обличчя обох хлопців виражали такий щирий осуд Михайла, таку цілковиту згоду з думкою майстра, що Носик відкинув думку про те, нібито хтось із них допомагав Михайлові в злочині.

Заспокоєний, він замовив майстрові самокат, попрощався з ним і, жваво вертячи ціпком, вийшов на залиту травневим сонцем вулицю.

«Кубо, мій вірний друже! – раптом подумав Амвросій зворушено. – Де б ти не був, не хвилюйся, до нашої зустрічі – лічені дні!»


[1] Лимар – майстер, який виготовляє ремінну збрую.

[2] Скляр – майстер, який склить вікна, вставляє скло у вікна.

[3] Столяр – робітник, фахівець, що займається обробкою (тоншою, ніж при теслярських роботах) дерева і виготовленням виробів із нього.

[4] Гемблювати і гембелювати (розм.) – стругати гемблем, рубанком якусь дошку.