Невеличкий прямокутник неба, який зазирав через заґратоване віконце, ще недавно мав колір стиглої помаранчі, а зараз посірів, і та сірість з кожною хвилиною ставала все сірішою. Куба спостерігав за цими змінами, нервово обмахуючись хвостом.
– Тиждень закінчується, – пробуркотів. – Третій день страшної нудьги. Аби він був уже останнім!
Власне кажучи, якби не та нудьга і хвилювання за Амвросія, якого він досі не зміг повідомити про свою долю, Куба почувався би не найгірше. Спати в комірчині, як виявилося, цілком стерпно, Прищуватий і Барило були втіленням гарних манер, а їжа в Старому млині з’являлася з гідною подиву регулярністю. Щоправда, не всі страви заслуговували відзнаки «Золота пательня», але гріх би було скаржитися.
Тільки ця нудьга…
Але саме нині щось мусило змінитися.
«Увечері розпочнемо», – сказав вранці Прищуватий до Барила. Почувши ці слова, вимовлені з таємничою міною, Куба нетерпляче очікував своїх «опікунів».
«Мали б уже бути тут, – наморщив він носа. – Невдовзі стемніє. До того ж я голодний…»
Однак минуло ще кільканадцять хвилин, перш ніж до його вух долинув звук велосипедного дзвоника – знак, що «опікуни» приїхали.
Куба, якого зачепило те спізнення, вирішив привітати їх холодно, але його повністю обеззброїв аромат яєчні з грудинкою, яка пахтіла в невеличкому горщику, що його Прищуватий і Барило привезли з собою. Куба чудово знав той горщик і вже за мить їв, аж за вухами лящало. Це не забрало в нього надто багато часу, бо порція була скупенька, а Куба – голодний. «Кімнатний песик на дієті, може, і вдовольнився б цим, – думав він, вилизуючи горщик, – але не я». Поївши, він промовисто поглянув на своїх годувальників, даючи їм зрозуміти, щоб у майбутньому поводилися краще. Вочевидь, вони зрозуміли його правильно, бо Прищуватий сказав:
– Йому мало. Але якщо нині добре себе покаже, його чекає винагорода.
«Значить, вони не передумали! – зрадів пес. – Нарешті щось почне відбуватися!»
Але відразу й притих, бо зауважив у руках Прищуватого річ, що сповнює огидою кожного пса, який себе поважає, – нашийник. Прищуватий, витискаючи із себе лицемірний посміх, наближався до нього з цим символом неволі. Куба позадкував на крок, хотів загарчати протестуючи, але вчасно усвідомив: якщо він хоче до кінця довести свій план, мусить стерпіти це приниження. Тож дозволив натягнути собі на шию цю ганебну річ, прив’язати до неї мотузок і дав вивести себе надвір.
Тут він на якусь мить забув про нашийник. Його вразив травневий вечір. Після проведеного в комірчині часу світ видався йому гарнішим, наче оновленим. Завмерши на місці, Куба слухав, як бринять зірки, жадібно вбирав у себе запах землі… Потім витягнув шию і задивився на миготливі вогні Містечка на горизонті. Один із них належав будиночку на вулиці Перелітних птахів. Який? Куба заплющив очі й побачив затишну оселю, стару лампу на комоді, своє кубельце в кутку…
«Що зараз робить Амвросій? – думав він собі. – Може, вечеряє на самоті? А може, стоїть біля вікна, виглядаючи мене?»
Від цих думок Кубу раптово охопила непогамовна туга за приятелем. Він мусив дуже стримуватися, щоб не вирватися від Прищуватого і не побігти туди – до того далекого світла. Мотузок різко шарпнули, і Куба повернувся до реальності.
– Ходімо! – кинув Прищуватий і подався до самотньої тополі, що росла в полі за кількасот метрів від млина.
Кубу надзвичайно цікавила мета цього походу, але дорогою не прозвучало жодного слова на цю тему. Аж коли вони спинилися біля тополі, Барило спитав:
– Ти взяв пакунок?
– А ти як думав? – відрізав Прищуватий, витягши з-за пазухи маленький згорток.
– Що в ньому?
Прищуватий хитро посміхався.
– Нагорода для пса.
– Кісточки?
– Ні. Голубині стегенця, брате!
Куба відчув, що в нього вже потекла слинка, а Барило скомандував:
– Ну то починаймо!
– Зачекай! – стримав його Прищуватий, роззираючись довкола, ніби хотів переконатися, що вони самі. Тоді поклав згорток під тополею і наказав псові: – Шукай, Кубо, шукай!
Куба якусь мить боровся сам із собою. З одного боку, не хотів показувати, що так одразу збагнув, про що йдеться, а з іншого – нізащо у світі не наважився б відмовитися від нагороди. Тож вичікувально поглянув на Прищуватого, а коли той повторив наказ, схилив голову і почав нюшити довкола дерева й нарешті схопив пакунок зубами.
– От бачиш! – вигукнув Прищуватий.
Він погладив пса, подумав над чимось і сказав Барилу:
– Тепер відійди на кілька кроків і погукай його.
– Ти хочеш відпустити його? – злякався Барило. – А що, як він утече?
– Я вірю в запах голубиних стегенець, – заспокоїв його Прищуватий. – Жоден розсудливий пес не відмовиться від такої смакоти. Зрештою, колись треба починати.
– Добре, починай!
Барило відійшов від тополі й покликав пса. Прищуватий пустив мотузок – мить напруги – і Куба рвонув до Барила.
– Непогано, – визнав Прищуватий. – Побачимо, чи вдасться наступна спроба.
Він наказав псові підійти, відібрав згорточок і поклав його на попереднє місце під тополею.
– Сидіти! – скомандував.
Куба слухняно виконав наказ, а Прищуватий, подаючи знак, аби він залишався на місці, підійшов до Барила. Він трохи нервувався. Витер тильною стороною долоні лоба і загукав:
– Принеси пакунок, Кубо!
«Охо-хо! Забава стає чимраз цікавішою, – пожвавився пес. – Тільки що за цим усім криється? Стривай… Стривай… щось до мене починає доходити… Мабуть, що… Ох, уже ця ваша нетерплячка! Ми можемо побавитись, але…»
Підняв голову і насмішкувато приглядався до Прищуватого. Того вже розбирала нетерплячка.
– Ну ж бо, принеси пакунок, Кубо! – повторив він.
«Хвилиночку! – подумки заспокоював його Куба. – Не нервуйся! Адже я не можу бути занадто розумним».
Викрадачі обмінялися розчарованими поглядами.
– Не розуміє, – сказав Барило. – Треба йому показати, що він має зробити.
– Знаю, – неохоче погодився Прищуватий і обернувся до пса.
Схилився над ним, підняв із землі згорточок і тицьнув його Кубі під ніс.
– Бери!
Куба клацнув зубами, притримуючи пакунок.
– Місце! – наказав Прищуватий і бадьорим кроком повернувся до Барила.
Опинившись біля нього, крикнув утретє:
– Принеси пакунок, Кубо!
«Що ж, тепер можу послухати», – пробурчав пес собі попід носа і помчав до Прищуватого й Барила. Він подумав, що на цьому сьогоднішні тренування закінчаться і настане час на винагороду, але помилився. Його чекало ще одне випробування. Найважливіше. Викрадачі пошепки перекинулися кількома словами і зненацька стали такими урочистими, ніби оце зараз братимуть участь у церемонії коронації перського шаха.
– Притримай пса! – звелів Прищуватий командирським тоном.
– Уже тримаю, – відповів Барило, хапаючи конопляну мотузку.
Прищуватий перевірив, чи це справді так, і поважно подався до тополі. Тут поклав згорточок із голубиними стегенцями, ще раз окинув поглядом довколишні поля і – так само урочисто, як і спершу – повернувся до свого друга, що тримав пса. Ставши поруч, оцінив поглядом відстань до дерева і наказав:
– А тепер зроби все це сам. Біжи до тополі і принеси пакунок! Давай! – і підштовхнув Кубу рукою.
Куба, якому вся ця розвага потроху почала набридати, цього разу виявився значно кмітливішим, аніж припускали викрадачі. Зірвався, добіг до тополі, схопив зубами пакунок і в кілька стрибків повернувся з ним до Прищуватого і Барила.
Обоє викрадачів вражено заніміли. В їхніх очах з’явилося щире захоплення. Коли вони трохи отямилися, Прищуватий взяв пакунок, розірвав папір і жестом, сповненим поваги, простягнув Кубі два апетитні й запашні голубині стегенця.
– Їж, – сказав він. – Ти на них заслужив. Відзначився на медаль.
Куба глипнув у його бік одним оком, яке нібито запитувало: «А чи не зарано та медаль?», і взявся до нагороди.
Хрумаючи делікатні кісточки, пес міркував: «Захоплюйтеся мною. Захоплюйтеся! Врешті незабаром ви переконаєтеся, що я здатен на більше. Тільки не знаю, чи й тоді ви будете такі задоволені, цієї миті. Так, шановні викрадачі! Ви забули, що я багато років служив великому Носикові. Ви забули – і це вас занапастить!»