Амвросій заснув аж над ранок і прокинувся за годину з невиразним усвідомленням, що трапилося щось погане. Однак не міг собі пригадати, що саме. Тільки коли він цілковито отямився від сну, усвідомив собі, що сталося, і тривога за приятеля впала на його плечі велетенським тягарем. Лише на мить його окрилила надія, що зараз він почує за дверима знайомий дзявкіт, тож детектив навіть прислухався. Але в цілому будинку панувала тиша. Тільки знадвору крізь відчинене вікно долинав гомін пташок і гуркіт воза, що котився по містечковій бруківці.
Амвросій миттю зірвався з ліжка і, узявшись за звичайні ранкові справи, обмірковував план дій.
«Насамперед розвідаю серед сусідів, – вирішив він. – Почнемо з пані Сухарик. Її очам і вухам можна довіряти беззастережно. Потім треба буде поговорити з капралом Прутиком, який вчора був на службі і міг щось зауважити. А насамкінець годилося б іще раз зайнятися листом «їх Обидвох». Я занадто мало уваги присвятив цій писанині, а це ж візитівка викрадачів! Вони мусили залишити на ній якісь сліди». Поринувши в ці думки і трохи збадьорившись, детектив подався до скромних володінь пані Сухарик. Собі на втіху він застав її перед будинком. Пані Сухарик годувала свою єдину курку з милозвучним іменем Гортензія.
Її здивував ранній візит сусіда, хоч вона явно втішилася йому.
– Ви встаєте раніше за мою Гортензію, – привітала його сусідка. – Хіба так можна?
Пан Амвросій відповів їй із чарівним усміхом, що, вочевидь, це не такий страшний злочин, якщо його також скоїла мила сусідка, і запитав, коли вона вчора вклалася спати.
Запитання на мить відняло мову знаній своєю балакучістю пані Сухарик, а потім пролунали присмачені легкою іронією слова:
– Шановний сусіде, ви також хочете знати, на якому боці я спала?
Амвросій покірно схилив голову, у такий спосіб висловлюючи жаль, що його цікавість хибно потрактували, і водночас задумався, якби то виправдати свою допитливість. Адже він нізащо у світі не хотів посвячувати сусідку в події минулого вечора. Наче почуті вчора, залунали у вухах настанови Іполита Вусика – його вчителя і приятеля в одній особі:
«Якщо про злочин знають дві сторонні особи, – казав, було, цей великий детектив, – це добре. Якщо знає одна – це дуже добре. Якщо не знає жодна – це ідеально».
Вірний цим принципам, детектив глянув на пані Сухарик зі скрушною міною і пояснив, мовляв, має підстави вважати, що вчора близько десятої вечора поблизу тинялися злочинці. Тому він і дозволив собі таке неделікатне запитання.
– Якщо ви в той час іще не спали, – продовжував він, – то могли почути якісь підозрілі звуки, розмови… Мене, наприклад, дуже цікавить, чи ви не чули шуму автомобіля?
Пані Сухарик зблідла, схопилася за серце, сперлася на паркан і прошепотіла:
– Святий Боже! Щось трапилося?
Стриманий вираз обличчя Амвросія трохи її заспокоїв, а решту зробили його слова.
– Не сталося нічого такого, через що ви мали б непокоїтися, – відповів він чесно. – А зараз я попрошу вас відповісти на моє запитання.
– Звісно, звісно, – притакнула пані Сухарик поспішно. – Відповім, хоча й не дуже маю що сказати. Справді, я пішла спати доволі пізно, десь пів на одинадцяту, але не чула нічого підозрілого. Автомобіля поблизу не було, швидше за все.
Тут Амвросій окинув її здивованим поглядом. Тож його сусідка додала:
– Розумієте, моя Гортензія дуже боїться автомобілів, бо колись її ледь не переїхав якийсь шаленець. Відтоді вона щойно почує гуркіт мотора, то аж заходиться. А вчора ввечері навіть не закудкудакала. Я могла би не помітити авто, але вона напевно ні.
Це пояснення повністю переконало старого детектива. Він подякував пані Сухарик за інформацію і пішов розпитувати далі. Навідався ще до трьох сусідів, зустрівся з капралом Прутиком, але так і не дізнався нічого, що допомогло би йому знайти Кубу. Він лише пересвідчився, що попереднього вечора жоден чужий автомобіль не з’являвся в Містечку.
Тож Носик повернувся додому і, озброївшись потужною лупою, схилився над листом викрадачів. «Уся надія на нього», – подумав собі й почав ретельно вивчати замазаний штемпель на марці. Ні, він не помилився, коли вперше поглянув на конверт. Лист відіслано п’ятнадцятого травня з Теляткова, розташованого за двадцять кілометрів від Містечка.
– Бездарна спроба обвести мене навколо пальця, – бурчав собі попід ніс Амвросій. – Якщо вони живуть у Теляткові, то я – почесний житель Тель-Авіва. Адже Куба не телятко, щоб дати себе вести двадцять кілометрів на солом’яному налигачі! Інша справа, якби в них була машина. Але її не було. До того ж дата… Лист написано тринадцятого, а надіслано п’ятнадцятого травня. Якщо хтось так довго носить написаного листа – важливого листа! – це означає, що він не хоче опустити його в найближчу поштову скриньку, а чекає нагоди відіслати з іншої місцевості. Тож усе тут ясно як Божий день: викрадачів слід шукати ближче, а не в Теляткові. Значно ближче!
Пан Носик потер руки. Нарешті хоч якийсь промінчик світла! Пожвавившись від цього першого відкриття, він зацікавився великою плямою, яка виднілася внизу аркуша. Роздивився її, торкнувся, понюхав і аж усміхнувся, здогадавшись! Оліфа![1] А оліфа – не вода. Не кожен має з нею справи на щодень. Отож є ще один слід!
Кілька хвилин потому уважне око детектива розгледіло третій слід. Він звернув увагу на великі букви «М» і «Л», які повторювалися в листі. Обидві, безсумнівно, вирізнялися серед решти – незграбних і кривих. Писані розмашисто, і прикрашали їх химерні викрутаси… Було видно, що автор листа навчився їх писати особливо добре, може, навіть вправлявся, щоб вони виходили найгарніше. Не треба було мати великих детективних талантів, аби зрозуміти, що це означало. Адже це могло означати лише одне: літери «М» і «Л» були першими літерами імені та прізвища того, хто викрав Кубу. Обличчя Амвросія аж світилося від задоволення.
«Тепло… тепло… тепло», – наспівував він собі попід носом, ховаючи листа в конверт.
[1] Оліфа – оліїста субстанція, яку використовують, між іншим, для збереження деревини.