Двері зачинилися з жахливим скрипом, і Куба запишися сам. Перше, що він зауважив у темряві, було заґратоване віконце, крізь яке виднівся клаптик темно-синього неба і кілька зірок. Збігло трохи часу, поки він призвичаївся до мороку і з’ясував, що перебуває в захаращеній комірчині, яка просмерділася мотлохом і мишами. Обережно простягнув лапу і натрапив на затхлий мішок, що валявся на підлозі. Пес приліг на нього і нашорошив вуха, аби почути щось із розмови, яка точилася між його «опікунами» в сусідньому приміщенні. Але ні про що цікаве вони вже не розмовляли. «Опікуни» просто готувалися вийти зі свого сховку. Відповідно, за мить їхні голоси віддалилися, грюкнув засув і довкола запанувала тиша. На якийсь час пес завмер у тій самій позі, дослухаючись, а тоді влігся на мішок і ще раз спокійно прокрутив подумки останні кількадесят хвилин, за які відбулося стільки непередбачуваних подій.
Спершу пішов Амвросій. Тоді була рівно двадцять перша година тридцять п’ять хвилин. Куба провів його до хвіртки, востаннє перестеріг, потім повернувся до будинку, ліг перед ним і вирішив там чекати на повернення приятеля. Певна річ, що пес непокоївся за господаря, але безтурботність, із якою Амвросій сприймав свою вилазку, добряче-таки зменшувала Кубин неспокій. Найкраще це підтверджувала дрімота, в яку Куба поринув на кільканадцять хвилин.
Його розбудили десять величних ударів годинника на ратуші. Куба закліпав, позіхнув і раптово відчув докори сумління за те, що піддався слабкості замість того, щоб бути насторожі. Тієї ж миті на тротуарі почулися кроки. Швидкі й гучні, вони наближалися до хвіртки. Кубу охопило погане передчуття. Він зірвався на рівні – й чекав. Відчував – ні! зараз він був упевнений, – що ті кроки віщують нещастя. Тож зовсім не здивувався, коли хвіртка рвучко відчинилася і якийсь незнайомий молодий чоловік зайшов до садка. Побачивши пса, він зупинився, наче трохи збентежившись, а тоді заговорив, намагаючись, аби його голос звучав якнайлагідніше:
– Трапилося нещастя, песику. Твій господар – у небезпеці. Він потребує твоєї допомоги. Ми мусимо піти до нього, і то якнайшвидше. Ти підеш, правда? Підеш…
Але ж скільки зусиль коштувало Кубі, щоб не заговорити! Пес хотів запитати, що загрожує Амвросію, де він перебуває та чи встигнуть вони. Але, замість запитувати, він тільки заклично загавкав і пішов за простягнутою рукою, в якій раптом невідь-звідки взялося апетитне кружальце ковбаски. Однак Куба, здавалося, взагалі її не бачив, поглинутий одною-єдиною думкою: Амвросій у небезпеці!
Чоловік і пес поспішно подолали безлюдні вулички Містечка і за кілька хвилин вже були біля його останніх будівель. Кубу трохи здивувало, що замість податися на захід – у напрямку Березового гаю – вони йдуть на північ, але він швидко пояснив це самому собі. «Може, Амвросія викрали? – думав він. – Або в останню мить його повели деінде?»
Із шосе вони зійшли на польову дорогу, яка веде до Старого млина. «Невже там?» – скорчив пес здивовану міну. Він знав ті руїни, що стояли в полі, кілометрів за п’ять від міста, і лякали людей привидом мірошника, який з’являвся там опівночі і розкручував нерухомі вже впродовж багатьох років крила вітряка. «Ех, якби мені колишній нюх, – зітхнув Куба, – я би знайшов його без будь-чиєї допомоги».
Йти довелося немилосердно довго. Супутник Куби намагався якось розважити пса розповіддю про ситу вечерю, яка чекатиме їх невдовзі, але ця тема, зазвичай така люба Кубиному серцю, зараз аніскілечки його не цікавила.
Врешті, страшенно зморені, вони дісталися місця призначення. Перед ними була похмура, темна будівля, в якій не чулося ані найменших ознак життя. Тільки широко розпростерті крила вітряка, здавалося, говорили: «Стоп! Ви вже на місці». Куба від переживань дрижав усім тілом, але його провідник зберігав подиву гідний спокій. Він повернувся до Куби, наче нічого й не сталося, підбадьорливо махнув рукою, в якій і досі красувалося кружальце ковбаси, і став дертися догори по рипучих сходах. Сходи провадили до дверей, розташованих трохи над землею. Кубин супутник хвильку повозився з ними, а тоді штовхнув їх і зник у чорній безодні. Куба беззвучно шаснув за ним. Коли він переступив поріг, двері зачинилися з дивовижною швидкістю – і Кубу огорнула густа темрява. Проте тієї ж миті клацнула запальничка, затріскотіла свічка і слабке світло видобуло з мороку якісь мотузки, великі зубчасті колеса і велетенський жорновий камінь, на якому проводир Куби поставив свічку. Пес мимоволі зиркнув на той камінь і… мало не сів приголомшений. На камені лежали «Портрети незвичайних псів»!!!
«То он воно що!.. – осінило його. – Виявляється, тут ішлося зовсім не про Амвросія, а про мене! Підступний план полягав у тому, щоб мене сюди заманити!»
Його охопила лють. Він перевів погляд на свого «опікуна» і пригледівся до нього уважніше. Високий, худий, прищуватий – той анітрохи не викликав симпатії. Кубі хотілося кинутись на нього, вхопити за литку і змусити відчинити двері. І, може, він саме так би й зробив, якби не гупання важких кроків на сходах. «Це, мабуть, той другий, – здогадався пес. – Варто його побачити». Певна річ, двері відчинилися з розгону, і всередину увірвався приятель Прищуватого. На відміну від товариша, він був малий і товстий, як барило. Хлопець блискавично захряснув за собою двері і, важко дихаючи, спитав:
– Я вже тут. Ну, і як усе минуло?
– Без проблем. Пес був чемний, слухняний і йшов за мною, як зачарований. Певно, без ковбаси жити не може. А як старий?
Барило захихотів.
– Поперся до Березового гаю. Я сховався за складом і спостерігав, як він зникає в полі. Трохи перечекавши, я подався до млина. Хотів би побачити його міну, коли він повернеться.
– Я теж, – підтакнув йому Прищуватий.
«Ви ще побачите її, – крутилося псові на язику. – Але я сумніваюся, що тоді вам буде так смішно».
Бажаючи негідникам від щирого серця зустрітися з Амвросієм, пес водночас замислився, що ж робити. Звісно, він міг би втекти, але чи це був би добрий вихід? Може, краще вдати звірятко, яке поза ковбасою світу Божого не бачить, підслухати їхню розмову, дізнатися про плани зловмисників і тоді зруйнувати їх? Адже вони мусять мати якісь плани щодо нього. Інакше не стали б його викрадати.
Визнавши це рішення найкращим, Куба прохально заскавчав, показуючи писком на ковбасу. Це потішило його «опікунів».
– Бачиш, який він розумник? – тішився Прищуватий, частуючи пса. – Певне, той Цибух – чи як там його? – правду написав, що це особливе звірятко.
– Якби тітка не купила цієї книжки, – Барило показав на «Портрети…», – ми б ніколи не довідалися про нього.
– Твоїй тітці ціни нема, – визнав Прищуватий. – Якщо нам усе вдасться, купимо їй новий нічний ковпак, – зареготав. Але, відразу ж споважнівши, додав: – Ти ж не проговорився, що ми позичили собі цей альбом?
Барила це зачепило за живе.
– Та ти що! За кого ти мене маєш?
Вони знову повернулися до пса, а той, вдаючи, що нічого, крім їжі, його не обходить, насправді намагався не пропустити ні слова з їхньої розмови.
– Як ти думаєш, що він такого надзвичайного вміє? – запитав Барило. – Цибух пише, що це щось таке, у що важко повірити.
– Байки! – коротко кинув Прищуватий. – Нічого надзвичайного він не вміє. Він лише розумніший за інших собак і видресируваний, як поліцейський пес. Оце й усе. Зрештою, нам більшого і не треба.
Барила його слова не переконали.
– Послухай, а може, він уміє рахувати або танцювати?
– Може. Я колись чув про такого пса, який знав напам’ять усю табличку множення.
– Усю? – не вірив Барило, адже сам він і досі не опанував цього мистецтва.
– Усю.
Барило глянув на пса з благоговінням. Можливо, і цей також?..
– Ну давай, спитай його, скільки буде два на два, спитай! – підбивав приятеля Прищуватий.
Але Барило, вловивши в голосі товариша кпини, швидко змінив тему.
– Краще скажи, коли почнемо тренування, – запропонував.
– За декілька днів. Мусимо зачекати, поки пес до нас звикне.
– А якщо він утече від нас додому?
– Не мав би. Підкупимо його всілякими псячими ласощами. От побачиш, він прив’яжеться до нас!
– Але це нам дорого обійдеться.
– То й що? Згодом ми це собі компенсуємо. Нас чекають великі гроші, брате! – розмріявся Прищуватий.
– Усе залежить від нього, – сказав Барило, показуючи поглядом на пса.
– Тому ми й маємо піклуватися про нього. Вечерю він уже з’їв, тож тепер час спати.
– Де ми замкнемо його? Тут? – Барило намалював рукою коло.
– Ні. У комірчині. Там буде безпечніше.
– Ну, то відведи його. Нам теж уже час.
Прищуватий кивнув і рушив до пса.
– Чемний песик, чемний, – примовляв. – Піде до своєї комірчини, ляже спати…
Погладив Кубу по загривку і підштовхнув його до дверцят, що вели вглиб млина.
Куба – аби не викликати підозр – приязно заметляв хвостом, хоча це й коштувало йому чи не найбільших зусиль у житті. Прищуватий, розчулений цим маханням хвоста, ще раз поплескав пса по загривку, відчинив дверцята і легенько підштовхнув його досередини.
І ось тепер Куба лежить у темній комірчині й ламає собі голову над тим, що робити. Все вказує на те, що Прищуватий і Барило планують якийсь злочин. І важливу роль у тому злочині відвели для нього – Куби. Як йому поводитися в цій ситуації? Втекти за найпершої нагоди, дозволивши їм і надалі щось безкарно затівати, чи залишитися, дати втаємничити себе в усі плани і викрити їх аж тоді, коли вони почнуть ті плани втілювати? Збігло чимало часу, перш ніж Куба зважився на друге.
«Залишусь, – вирішив він. – Але я мушу повідомити Амвросія про те, де я, бо інакше він турбуватиметься. Мушу дати йому знати, що я живий і здоровий. Тільки як? Як його повідомити?»
Це дражливе питання довго не давало Кубі заснути.