Кубо, де ти?!

Вечір був теплий і погідний. Небо аж вгиналося від зірок, а в хлібах безтурботно сюрчали коники. Довкола не було ні душі, тільки розколошкані верби, що позначали дорогу з Містечка до Березового гаю, були схожі на відьом, які підстерігали непрошених гостей.

Саме біля однієї з цих верб зупинився пан Носик, повернувся обличчям у бік Містечка і кілька хвилин сторожко дослухався. Але ніщо не потривожило тишу довкола міста, яке нагадувало про себе далеким миготінням вогників у вікнах. Жоден підозрілий відгомін, жоден шелест не долинув до вух детектива…

«Отже, він таки залишився вдома! – полегшено зітхнув Амвросій. – Врешті-решт послухався мене!»

До останньої миті детектив не був певен, що Куба не піде за ним. Щоправда, пес заявив сповненим ображеної гордості голосом, що не пхає носа не до свого проса, але то міг бути лише спосіб приспати господареву пильність. Саме тому Амвросій усю дорогу уважно прислухався, чи не почує, бува, що за ним скрадається пес, і час від часу озирався, вишукуючи в темряві його силует. Проте Куба за ним не пішов. Тепер детектив був у цьому впевнений.

«Добре, що він мене послухав», – знову зауважив Амвросій, хоч у глибині душі мусив визнати, що в товаристві доброго приятеля почувався б веселіше. Затиснений у долоні ціпок і велетенський пістолет-пугач, який відтягував його кишеню, у небезпеці не замінили б йому Кубу. Куба вже не раз доводив силу свого самовладання і небувалу відвагу. Однак цього разу він мусив залишитися вдома. Нічого не вдієш! Чесна гра – справа честі! Хай навіть партнер у ній – злочинець. Принаймні такими принципами керувався пан Носик, про що чудово знали люди, яких він колись переслідував. Знали – і цінували його за це.

До Березового гаю залишалося ще кількасот кроків. Він постав перед Амвросісм чорного непроникною стіною. Яка в ньому ховається таємниця? Хто зачаївся в його заростях? Для чого він призначив цю зустріч вдалині від міста? Чого вимагатиме? Відповідь на ці запитання детектив мав невдовзі почути.

Пан Амвросій глянув на годинник: за п’ять десята.

– Треба поспішати, – пробурмотів. – Точність – це ознака ввічливості не лише королів, а й детективів.

Він іще раз зиркнув на вогники Містечка, ще раз прислухався, а тоді подався в напрямку Березового гаю.

Збоку могло видатися, що детектив іде собі спокійно, нібито вибрався на прогулянку або до крамнички, але насправді він був мов на голках, а його зір і слух були загострені до краю. Адже за кожною вербою, за кожним кущем, за кожним придорожнім каменем на нього могла чигати небезпека, і слід було до неї підготуватися.

Однак обійшлося без несподіванок, і вже за кілька хвилин Амвросій зупинився перед Березовим гаєм. Його привітав слабкий шерех листя і лопотіння крил птаха, сполоханого цими пізніми та несподіваними відвідинами. Пан Амвросій насторожено роззирнувся, трохи зачекав, потім двічі прокашлявся, а коли й надалі нічого не відбувалося, погукав упівголоса:

– Агов! Є тут хтось?

Тиша. Жодної відповіді. Амвросій стенув плечима і пригледівся до годинника на руці. Було дві хвилини по десятій. «Ми можемо запізнитися. Чекайте нас півгодини», – пригадав він собі слова з листа.

«Добре, що вони попередили мене, але я волів би мати справу з пунктуальними співрозмовниками. – Мимоволі він витягнув з кишені люльку і встромив її до рота. – А може, вони десь тут поблизу, – промайнула в детектива думка, – спостерігають за мною і чекають слушної нагоди, аби показатися на очі? Якщо так, нехай собі дивляться на здоров’я. Сяду на отой пеньок і почекаю. Але недовго. Вечір справді немов створений для мрій, але й сон важливий. До того ж навіщо тривожити Кубу?»

Амвросій присів на пень, обпершись підборіддям на ціпок, і замислився. Йому пригадалися старі часи, справи, які він тоді провадив. Згадав, як упіймав Невловиму Руку, викрив нападників на касу Шанувальників гри в шашки, запобіг викраденню цінної картини з музею… Чудові були часи! Ім’я Амвросія Носика тоді знала кожна дитина, а його фотографії займали перші шпальти найпопулярніших часописів. А зараз що? Пенсія. Хоча…

Стрепенувся. Поглинутий спогадами, він зовсім втратив лік часу. Занепокоєно зиркнув на годинник. За двадцять п’ять одинадцята. Отже, не прийшли! Але чому? У голові роїлися розмаїті думки. Можливо, щось непередбачуване їм перешкодило. Може, хтось, знаючи про заплановану зустріч, завадив їй. А може, то був кепський жарт якогось лобуряки. А може… Раптом Амвросій увесь аж здригнувся. Як він не подумав про це раніше! Яка легковажність! Як він міг!.. Не гаючи ні хвильки, детектив зірвався з пенька, стиснув у руках ціпок і щодуху рвонув до міста. «Якщо прийдете з кимось, ні про що не довідаєтеся», – відлунювало йому у вухах. І ця думка подвоювала його сили. Біг, не зважаючи на вибоїни і шалене калатання серця. «Аби лишень встигнути! – думав. – Аби встигнути!.. Врешті він опинився серед перших будівель містечка. Не сповільнив бігу, хоча тупіт його ніг відлунював у сонному місті як сигнал тривоги.

Ось уже й вулиця Перелітних птахів. Будинок перший… другий… третій. Ще кількадесят кроків і – будинок номер сім!

Амвросій спинився, втер із чола піт, перевів подих і злякано, з великим острахом натиснув клямку хвіртки. Піддалася. Але це ще нічого не означало, бо, виходячи, він не прокрутив ключа. Опановуючи тремтіння в голосі, він погукав у бік будиночка:

– Кубо! Кубо, де ти?!

Зачекав кілька секунд із непевною надією, а коли не почув жодної відповіді, коли пес не вибіг йому назустріч, не кинувся до ніг, радісно не привітав – Амвросій зрозумів, що трапилося найгірше. Кубу викрали!!!

– Перехитрили мене!.. – зойкнув. – Вони таки виявилися розумнішими за мене.

Але гіркота поразки лише на мить приголомшила детектива. Носик швидко стрепенувся і додав:

– Та це ще не кінець гри! Гра починається тільки зараз!

І в цих словах прозвучала погроза.