Наступного ранку Васько і Рудько вирушили політати над полями. Сонце недавно зійшло, і його ранні промені ласкаво лоскотали кошеня і цуценя. В яскраво-синьому небі літав один-єдиний птах, він кружляв високо-високо над землею.
– Дивись, як красиво літає! – цуцик задер морду догори.
– Так… – зітхнув Васько. – Я теж пробував високо злетіти, але там дуже холодно. Відразу замерзаєш.
– Напевно, птахи не бояться холоду, – подумавши, сказав Рудько.
– Ще й як бояться! – заперечив котик. – Ось Пилипко всього дві хвилини в річці покупався й одразу ж застудився. Пам’ятаєш, я тобі вчора розповідав?
– Звичайно, пам’ятаю, – відповів цуцик. – Ти йому передав лікувальну кісточку?
– Авжеж, як тільки прийшов. Пилипко відразу її взяв і почав лікуватися.
Вони приземлилися на поле і вирішили трохи позасмагати. Вітру не було, колосся стояло нерухомо. Васько відшукав затишну галявинку, на якій сохла солома. Вони полягали і задрімали.
Кошеняті відразу наснилося синє-синє небо, а на ньому ключ журавлів. Потім приснилось, як він наздоганяє цей ключ і прилаштовується до нього. Й ось вже поруч летять не журавлі, а кошенята, і цуцик Рудько, і пугач Пилипко, а найпершим у ключі летить кіт Орленько.
Цуценяті теж снився сон: він підлітає до місяця, довго і красиво виє, а з місяця назустріч йому летять такі ж цуценята, тільки зовсім сині, і кожне несе в пащі по великій цукровій кісточці в подарунок Рудькові.
Раптом Рудько почув зовсім поруч голосне ляскання крил і галас. Він схопився на лапи і побачив, як на котика з неба впав величезний сірий птах. Він схопив Васька кігтями і злетів високо над полем.
Цуцик тут же подався в погоню. Він розбігся, підстрибнув і стрілою помчав за птахом, що уносив його друга.
Великий сірий птах так спокійно помахував величезними крилами, наче нічого й ніколи не боявся. Він не поспішаючи летів у бік лісу, крутячи дзьобом навсібіч й іноді поглядаючи круглим оком на свою здобич.
Цуцик підлетів зверху й опустився хижакові на спину. Птах від несподіванки сіпнувся, потім спробував скинути Рудька, але цуцик міцно тримався лапами за його шию. Він хотів укусити птаха за вухо, але з подивом побачив, що вух у нього не було. Тоді цуцик голосно-голосно загавкав. Злякавшись, хижак відпустив Васька, й той каменем полетів униз, але перед самим падінням на землю котик очуняв і знову злетів. А цуцик, побачивши, що його друг цілий і неушкоджений, зістрибнув із птаха і полетів назустріч Васькові.
Птах, плавно змахуючи крилами, знову почав здійматися в небо, щоб кружляти там в очікуванні більш вдалого полювання.
Увечері Васько знову прилетів до вчителя.
Кіт Орленько і Пилипко сиділи за столом. Вони були серйозні і навіть трішки сумні.
Котик привітався і запитав Пилипка, як він почувається.
– Чу-дово! – всміхнувся пугач. – Уже зовсім сухий і здоровий! Ніколи не думав, що собаки – такі прекрасні лікарі!
– Так, – вставив кіт Орленько. – Недарма ж кажуть: «зажило як на собаці»!
Пилипко простягнув Васькові лікувальну кісточку.
– Візьми, передаси своєму другові й скажи, що я йому дуже дякую! Шкода, що він не кошеня, а то я б навчив його літати вночі.
– А він уже літає! – радісно повідомив пугачеві Васько. – Він навіть мене сьогодні від хижого птаха врятував!
Кіт Орленько і Пилипко з палаючими від подиву очима вислухали розповідь котика.
– Яа-акий у тебе чудовий друг! – сказав Пилипко.
– Прилітай до мене разом із ним! – попросив кіт Орленько. – Буду дуже радий познайомитись. А ми тут перед твоїм прильотом про нашу школу з Пилипком говорили. Здається, вже всього вас навчили, так що школу до наступного літа закриваємо…
Васько посмутнішав.
– А як же тепер? Разом вже літати не будемо?
– Ви вже всі дорослі, – сказав учитель. – Можете літати разом, а можете окремо. Попереду ще ціле життя. А наступного літа вчитимемо інших кошенят. Якщо захочеш, приходь до школи вчителем. Будемо разом вчити літати.
– Обов’язково прийду, – пообіцяв котик.
* * *
Заняття в школі котоповітроплавання закінчилися в останній день літа. Цього дня на кішкодромі зібралися всі учні та їхні батьки. Прилетів і Пилипко. Він ліниво походжав злітною стежкою, мружився на сонце і позіхав.
Кіт Орленько сидів на ґанку і з сумом дивився на своїх учнів. Він хотів сказати їм дуже багато, але коли підвівся, то зміг лише побажати щасливих польотів і льотної погоди.
Кошенята, що підросли і зміцніли за літо, не хотіли розлучатися з учителем і просили залишити їх на другий рік.
– Добре! – всміхнувся кіт Орленько. – Чекаю вас наступного літа. Але вчити вас більше не буду, ви і так вже дуже багато знаєте і вмієте. Прилітайте, і ми будемо разом вчити маленьких кошенят великої науки котоповітроплавання!
До вечора кішкодромна галявина спорожніла. Залишилися тільки Пилипко і кіт Орленько. Вони сиділи на ґанку і дивилися на небо.
– Завтра буде льотна погода, – сказав кіт Орленько, і в очах його зблиснули сльози смутку.
– О! – вигукнув Пилипко. – Диви-ись! Літак полетів!
Кіт іще вище задер голову і замилувався миготливими вогниками літака високо в небі.
– Політаймо й ми! – запропонував Пилипко.
– Гаразд! – охоче погодився кіт Орленько.
Дві постаті повільно летіли вечірнім небом у бік Киселівки. Високо над ними летів літак, а ще вище яскраво горіли зірки.
Кіт Орленько і Пилипко летіли над лісом і навіть не думали про те, що літо вже минуло і настала осінь. Осінь була ще дуже рання. Їй тільки-но виповнилося півгодини. Але все одно разом із літом закінчилась і літня казка про кота Орленька і його школу котоповітроплавання.
КІНЕЦЬ