Одного разу в четвер тато-пилосос зазирнув до комірчини і, відшукавши поглядом Гошу, сказав:
– Давай виїжджай! Із тобою господарі хочуть познайомитися!
Голос у тата був сумний.
Гоша виїхав із комірчини й зачинив за собою двері.
– Їдьмо… – мовив тато і, не поспішаючи, розвернувся.
– Тату, а ти чого такий сумний?! – запитав Гоша.
– Сумний?! – перепитав тато-пилосос. – А чому радіти? Йду на заслужений відпочинок. На пенсію…
Вони їхали коридором у бік великої кімнати і мовчали. У тата поскрипували погано змащені коліщатка, а сам він раз у раз зітхав.
Гоша на ходу думав про заслужений відпочинок, намагаючись зрозуміти, чому через цей відпочинок треба сумувати?!
У вітальні було дуже яскраво через сонце, що світило у велике вікно.
Господарі сиділи на дивані. Їх було троє: мама, тато і хлопчик років шести. Побачивши Гошу і тата-пилососа, вони привітно всміхнулися.
Пилосос і пилососик зупинилися перед господарями.
Господар прокашлявся і сказав:
– Любий пилососе! Ти пропрацював у нашій квартирі понад тридцять років і за весь цей час тільки один раз поламався. За всі ці роки завдяки тобі ми не бачили на підлозі жодної пилинки. Крім того, ти виховав собі гідну заміну, – і господар із повагою подивився на Гошу. – І тому сьогодні, проводжаючи тебе на заслужений відпочинок, ми тобі вельми дякуємо.
– Ми, – продовжила господиня, – обіцяємо змащувати тебе машинним мастилом…
– І, звичайно, – додав господар, – ти можеш і далі жити з нами в цій квартирі.
– А відзавтра всі твої обов’язки виконуватиме… – І раптом господиня затнулась. – Ой! – здивувалася вона сама собі. – Я забула, як його звуть?!
– Гоша, – напівпошепки підказав хлопчик.
– Дякую, Вовочко, – кивнула господиня. – Так, тепер усі обов’язки виконуватиме Гоша.
І вона подивилася на пилососика.
А пилососик був здивований і задумливий. І думав він: звідки цей маленький Вова, син господарів, знає його ім’я?
– Гей! – долетів до Гоші шепіт тата-пилососа. – Скажи що-небудь!
– Що?! – перепитав пилососик і зауважив, що всі в кімнаті дивляться на нього.
– Ну скажи що-небудь! – повторив трохи голосніше тато-пилосос.
– Шановні господарі і Вово, – плутано заговорив Гоша. – Я обіцяю вам чесно прибирати весь пил у квартирі та…
Господарі засміялись, а хлопчик Вово так широко всміхнувся, що навіть вуха в нього заворушилися.
Гоша від збентеження замовк.
– Добре-добре, – сказав господар. – Ми всі знаємо, що ти чесний і хороший пилососик…
Господар іще щось говорив і говорив, але Гоша його не слухав.
«Он воно що! – думав він. – Значить, щоб заслужити відпочинок, треба попрацювати більше тридцяти років! І лише раз побувати в ремонті!»
Через кілька хвилин тато-пилосос і Гоша попрощалися з господарями і виїхали в коридор. Під’їхавши до комірчини, де окрім Гоші жили щітки і ганчірки, вони попрощалися. Гоша поїхав до себе, щоб трохи відпочити перед початком нового трудового життя. А тато-пилосос покотився на своїх погано змащених коліщатках на балкон, звідки він полюбляв іноді дивитися вниз на вулицю, по якій ходили люди, їздили машини, бігали якісь домашні тварини, і тільки пилососи там ніколи не з’являлися.
«А хто ж тоді прибирає на вулицях?» – щоразу з’являючись на балконі, запитував себе тато-пилосос і щоразу не знаходив на це запитання відповіді.
Пізно ввечері, коли навіть телевізор замовк і господарі вляглися спати, до вітальні заїхав пилососик Гоша.
У кімнаті було темно і тільки на стелі над вікном світилося біла плямочка – клаптик світла, що діставався сюди з вулиці від дорожнього ліхтаря.
– Гей! – неголосно покликав пилососик.
– Гоша?! – пролунав у відповідь голос дідка-Пиловичка, а за мить з’явився й він сам, вибравшись із-під серванта. – Привіт!
– Привіт! – мовив пилососик. – Знаєш новини?
– Напевно, знаю, – відповів дідок-Пиловичок.
– Звідки? – здивувався Гоша.
– Звідси, з-під серванта. Я тут заснув і почув уві сні розмову господарів. Вони пообіцяли завтра твого тата змастити. Тільки б не скрипів так голосно своїми колесами. Господиня так і сказала, що «цей старий пилосос по коридору як трамвай їздить!».
– Але він же в цьому не винен… – засмучено мовив Гоша, образившись за тата.
– А я й не кажу, що він винен, – знизав плечима дідок-Пиловичок. – Вік! Я ось теж старий! Здається, таким і народився. Ні дитинства не пам’ятаю, ні юності… І ніхто за мною не доглядав, ніхто мене не виховував…
Голос дідка-Пиловичка раптом зробився таким жалісливим, Гоші навіть здалося, що його друг ось-ось заплаче.
– Нічого, – спробував заспокоїти його Гоша. – Ось підеш на заслужений відпочинок, стоятимеш на балконі та дивитимешся вниз, і більше нічого робити не треба – все буде, як у дитинстві!
– А що, – поцікавився дідок, – у дитинстві всі стоять на балконах, дивляться вниз і більше нічого не роблять?!
– Ну… Ще в комірчинах сплять, а більше точно нічого не роблять!
– Ну, тоді це не для мене! – рішуче сказав дідок-Пиловичок. – Я думав, що дитинство – це щось цікаве, а якщо це заслужений або там незаслужений відпочинок і балкони… Ні-і-і, цього мені не треба!
– Напевно, татові теж цього не треба, тому він і засумував…
– Засумував?! – перепитав дідок-Пиловичок і замислився.
– Так, – кивнув Гоша. – Дуже сильно засумував.
– Ну це, мабуть, можна виправити! – несподівано зрадів Пиловичок.
– Як?
– А дуже просто! Треба знайти твоєму татові роботу!
– Еге ж, але господарі сказали, що тепер усе робитиму я, а він має відпочивати…
– Слухайте більше своїх господарів! – єхидно випалив дідок. – Якщо він нічого не робитиме – то через місяць заіржавіє і ніяке машинне мастило його не врятує! Ану йди, поклич його сюди! Тільки попроси, щоб тихіше їхав, а то він мені всіх господарів розбудить!
Гоша поспішив у коридор, заїхав іще до однієї кімнати і крізь відчинені балконні двері побачив тата, який дивився вниз, на тиху нічну вулицю.
– Тату! – покликав Гоша.
Тато від несподіванки здригнувся.
– Ти чого не спиш? – суворо запитав він.
– Їдьмо зі мною, – наполегливо запропонував Гоша.
– А куди?
– Побачиш! – прошепотів Гоша якомога загадковіше.
– Ну гаразд, – зітхнув тато, перебрався через невисокий поріжок балконних дверей і попрямував у коридор.
У нічній тиші поскрипування його коліщаток видавалося дуже гучним.
– Тату! Намагайся не скрипіти! – попросив Гоша.
Старий пилосос зупинився, і знову в коридорі стало тихо.
– Ну як же мені не скрипіти, – сумно мовив він, – я ж старий і не змащений!
– Завтра тебе господарі змастять, а зараз постарайся їхати повільніше.
Уже заїхавши до вітальні, тато помітив дідка-Пиловичка і зупинився.
– Здрастуй! – сказав він дідку.
– Здрастуй-здрастуй! – відповів дідок-Пиловичок.
– А ви що, знайомі?! – здивувався Гоша.
– Так, уже років тридцять… – неголосно мовив Пиловичок. – А ти, значить, уже на пенсії…
– Угу… – невесело кивнув тато.
– А працювати хочеш?
– Звичайно! – вигукнув тато-пилосос.
– Для мене пил збиратимеш? – запитав Пиловичок.
– Та я із задоволенням, – заговорив тато. – Тільки де його збирати?! Не так уже й багато його лишилося тут…
– Ну, про це ти не турбуйся, ще є хороші пилові місця, я тобі покажу потім…
– А коли можна починати працювати? – жваво поцікавився тато.
– Та коли тебе змастять гарненько! – всміхнувся дідок-Пиловичок. – А поки що йди відпочивай!
Зраділий тато-пилосос зі скрипом поїхав відпочивати.
А дідок і Гоша витягнули з-під батареї мішечки з пилом і почали рівномірно посипати ним підлогу. Працювали вони мовчки, бо Гоша думав про тата, а дідок-Пиловичок – про пенсію, і так казково тихо було в кімнаті, що можна було почути шурхіт кожної пилинки, яка падала на підлогу.