Минула ніч, і на ранок до тата-пилососа, який відпочивав на балконі, підійшов хазяйський син Вова. У руках він тримав пляшечку з машинним мастилом і дуже довгу викрутку.
Тато зрадів, побачивши машинне мастило, але тут же злякано насупився, помітивши в руках у хлопчика ще й інструмент для відгвинчування і відкручування. Після першого у своєму житті ремонту тато-пилосос боявся викруток, як багато дітей бояться уколів.
Вова опустився на коліна і доторкнувся кінчиком дуже довгої викрутки до одного гвинтика на правому коліщатку тата.
– Ой, лоскотно! – скрикнув старий пилосос.
Хлопчик хихикнув і почав відкручувати гвинтик.
– А може, не треба?! – чи то запитав, чи то попросив тато-пилосос.
– Але тоді я не зможу тебе змастити, – розгублено мовив Вова.
– А, гаразд! – видихнув тато-пилосос, згадавши, що поки він скрипить, дідок-Пиловичок не дасть йому роботи. – Крути!
Вова заходився відгвинчувати різні гвинтики та в кожну дірочку, в кожну шпаринку пирскав з маслянки.
Старий пилосос мужньо терпів і тільки іноді, коли більше терпіти вже не міг, сміявся від лоскоту.
Хвилин через десять хлопчик закрутив останній гвинтик і підвівся з колін.
– Ану проїдься! – попросив він.
Пилосос прокотився по балкону і сам здивувався, як тихо і легко це вийшло.
– Ну як? – запитав Вова.
– Дуже добре! – радісно вигукнув старий пилосос. – Таке відчуття, ніби я щойно з магазину!
– Ну, тоді порядок! – сказав хлопчик.
– Спасибі, Вово! – подякував йому пилосос.
Пізно ввечері, а може, навіть і вночі, Гоша разом із татом і дідком-Пиловичком їхали довгим квартирним коридором.
– Ну треба ж! – пошепки дивувався Пиловичок. – Зовсім не скрипить!
– А там дійсно багато пилу? – нетерпляче питав тато-пилосос.
– Ти коли-небудь вулицю взимку бачив? – запитанням на запитання відповів дідок-Пиловичок.
– Звичайно! – мовив тато. – З балкона.
– Ну так у тому місці пилу – як снігу на вулиці взимку!
Гоша мовчки їхав темним коридором, слухаючи розмову дорослих. Про це дуже курне місце він уже чув від Пиловичка. Пиловичок навіть кілька разів обіцяв повести туди Гошу, але так і не виконав своєї обіцянки. Напевно, просто забував.
– Ну от, – зупинився в кінці коридору дідок-Пиловичок. – Здається, тут…
– Де тут? – нетерпляче запитав тато-пилосос.
– А ось тут, – загадково сказав Пиловичок. – За дверима.
– За якими дверима? Тут немає ніяких дверей! – невдоволено прошепотів тато-пилосос.
– Та-а-ак, – зітхнув Пиловичок. – Дірява в тебе пам’ять! Ану згадай, де полюбляв посидіти старий господар років двадцять п’ять тому! Згадай, він щовечора заварював собі на кухні чай, потім ніс його в чашці коридором і обов’язково десь трохи розливав, а потім заходив…
– Згадав!!! – радісно вигукнув тато-пилосос. – Це була така маленька кімнатка з величезним радіоприймачем, який більше тріскотів, аніж говорив!
– Еге ж, – кивнув дідок-Пиловичок.
– Але потім ця кімнатка кудись зникла… – посмутнівши, раптом сказав тато-пилосос.
– Ні, не зникла, – заперечив Пиловичок. – Просто двері забили цвяхами, але з часом вони поіржавіли й розсипались, і тепер…
І Пиловичок підійшов до стіни і штовхнув її обома руками, після чого щось скрипнуло і частина стіни відкрилася, виявившись старовинними дверима, десь у півтора раза нижчими за балконні.
– Ось! – із гордістю сказав Пиловичок. – Тут усе так, як було за старого господаря, і навіть настільна лампа все ще горить!
І Пиловичок дотягнувся рукою з порога до маленького вимикача, клацнув ним, і м’яке лагідне світло розлилося по кімнаті, освітивши ціле море блискучого пилу, який укривав справжніми заметами всі предмети, багато яких навіть не можна було розпізнати під цим товстим шаром, що складався з мільйонів і мільярдів сріблястих пилинок.
– Як гарно! – вражено прошепотів Гоша. – Навіть шкода таку красу чіпати!
– Ну шкода, не шкода, – заговорив розважливо Пиловичок. – А надійніше все-таки буде зберігати її в мішечках! Давай, старий, – звернувся він до тата-пилососа. – Починай!
Тато нахилився, втягнув широким носиком досить багато пилу і тут же видихнув його в підставлений Пиловичком ганчір’яний мішечок.
– Один готовий! – радісно заявив дідок-Пиловичок, зав’язавши мішечок і приготувавши наступний.
Тато працював без відпочинку – він раз у раз нахилявся, втягував носиком пил і заповнював ним мішечки, які підставляв Пиловичок.
Незабаром усі мішечки скінчились, а по краях кімнатки все ще височіли пилові заметики.
– Нічого, – сказав Пиловичок, – решта лишиться на потім.
Ліворуч в очищеному від пилу кутку височіло кілька десятків наповнених татом-пилососом мішечків, складених один на один.
Пиловичок перевірив, чи добре вони складені, чи не розв’яжуться, а потім погладив один набитий мішечок по боку.
– Хороший запас! – повагом мовив він задоволеним голосом. – Тепер нічого можна не боятися!
Гоша тим часом розглядав вміст кімнатки. Праворуч стояв невеликий столик, а на ньому – настільна лампа, під нею – товстий будильник із жовтою шапочкою-дзвінком на маківці, поряд із ними – величезний радіоприймач, мабуть, такий же старий, як Пиловичок чи тато, а може, навіть старший за них.
– Гарна штука! – помітивши, куди дивиться Гоша, мовив Пиловичок. – Недарма її старий господар так любив! Дай-но я її ввімкну, а раптом вона ще працює?!
Пиловичок підтягнувся, заліз на старе крісло, яке стояло біля столика, потім забрався на столик і натиснув якусь кнопку на радіоприймачі.
– Ап-чхи! – гаркнув раптом радіоприймач. – Ну і напилюжили!
Гоша злякано від’їхав назад, а тато-пилосос і Пиловичок вражено втупилися у великий дерев’яний ящик із клавішами та кнопочками.
– Говорить Телефункен, мій час… – дикторським голосом заговорив радіоприймач, але тут же затнувся. – Гей! – сказав він зовсім по-простому. – Ти, заведи будильник!
– Хто? – перепитав Пиловичок, який стояв поруч.
– Ну хто-хто?! Ти, звісно ж! Давай заводь!
Косячи одним оком на не дуже ввічливе радіо, дідок-Пиловичок повернув будильник до себе спиною, завів його, а потім знову розвернув.
У кімнаті зазвучало чітке цокання.
– Ага! – сказало радіо. – Мій час – третя година сімнадцять хвилин! А ви чого такі похмурі?
– Хто?! – знову перепитав Пиловичок.
– Ну хто-хто?! Чого ти весь час хтокаєш! Ви всі!
Пиловичок знизав плічками. Гоша промовчав, а тато-пилосос якось дивно зітхнув.
– Нудьга! – басом заявив радіоприймач. – Доведеться послухати концерт легкої музики.
З’явились якісь шуми, потім хтось сказав щось незнайомою іноземною мовою, і раптом зазвучала музика. Зазвучала вона не з початку, а десь із середини. Розчинилося в музиці цокання будильника. Музика звучала кілька хвилин, і всі її уважно слухали і навіть не ворушились, а потім вона закінчилась, і знову наполегливо зацокав будильник.
– А тебе як звуть? – раптом запитав Гоша.
– Кого? Мене? – перепитав радіоприймач.
– А кого ж іще? – передражнив його Пиловичок.
– Так, тебе! – підтвердив Гоша.
– Телефункен. Я ж сказав на початку: «Говорить Телефункен!»
– А-а, – зрозумів Гоша. – А я думав, що це місто таке. У нас в одній кімнаті теж маленький приймач стоїть, і він щогодини каже: «Говорить Варшава!» Або: «Говорить Київ!»
– Ну, якби мене постійно слухали, я б теж так говорив. Я це вмію… – задумливо мовив Телефункен. – А так, що ж ти хочеш – уперше мене за тридцять років увімкнули. А за тридцять років можна все, що хочеш, забути!
– Ти краще що-небудь розумне розкажи! – звернувся до радіоприймача Пиловичок.
– Розумне?! – перепитав Телефункен. – Зараз!
І знову прозвучали якісь іноземні голоси, якась музика, і раптом:
– …Дорогі радіослухачі, щойно ви прослухали першу частину нашої розумної радіопередачі. Другу частину розумної радіопередачі слухайте завтра опівночі! До побачення!
– От же ж! – зітхнув Пиловичок. – Розповів!
– Я не винен! – заявив Телефункен. – Треба було раніше мене ввімкнути! Для тебе ж пил цікавіший, ніж розумні речі!
– Ти в мене зараз поговориш! Ось візьму і вимкну тебе! – І рука Пиловичка потягнулася до клавіші радіоприймача.
– Ой не треба, не вимикайте! – жалісливо почав просити Телефункен. – Я більше не буду! Хочеш іще музику послухати? Або, може, футбольний матч?
– Та не потрібна мені твоя музика і твій футбол! – розсердився не на жарт дідок-Пиловичок. Його палець опустився на клавішу радіоприймача: ось-ось натисне її – і знову замовкне Телефункен років на тридцять.
– Рятуйте! – закричав радіоприймач. – Благаю! Тільки не вимикайте мене! Ну хочете, я вам сам заспіваю!
– А може, не треба його вимикати?! – нерішуче заступився за радіоприймача Гоша. – Адже він тридцять років мовчав!
– Та хай бубонить, якщо неголосно! – підтримав Гошу тато.
Пиловичок повільно прибрав палець із клавіші Телефункена.
– Гаразд! – буркнув він. – Нехай бубонить! А ви беріть по мішечку пилу і ходімо працювати! Досить байдикувати!
Останнім із кімнатки виходив Пиловичок. Уже стоячи в коридорі, він простягнув руку й вимкнув світло, і загадкова кімнатка знову занурилася в темряву, а в цій темряві цокав годинник і сам із собою пошепки розмовляв Телефункен. Гоша придивився і помітив, що біля радіоприймача ледь світиться якась зелена лампочка.
– До побачення! – прошепотів радіоприймач. – Приходьте ще! Я вам таке розкажу! Я навіть таємниці знаю!
– Атож! – бурчав, зачиняючи двері, Пиловичок. – Усе він знає! Чого ж ти не навчився сам себе вмикати, якщо ти такий розумний!
Коридором вони всі разом повернулись у вітальню, де тато-пилосос уперше у своєму житті навчився правильно і рівномірно розпорошувати пил по підлозі, той самий пил, із яким він боровся все своє трудове життя!