Глибокої літньої ночі, коли вся квартира спала міцним сном, Гоша вибрався з комірчини і поїхав довгим коридором до великої кімнати, де щоночі вони зустрічалися з дідком-Пиловичком, аби до світанку працювати, старанно розпорошуючи пил по підлозі. Їхав він не поспішаючи, прислухаючись до нічних таємничих звуків, які долітали з вулиці, й до інших, зовсім не таємничих, які долинали з хазяйської спальні – там, щось буркочучи вві сні, хропів і сопів носом господар.
– Ку-ку! – несподівано сказала за стіною сусідська годинникова зозуля, і Гоша від несподіванки зупинився й завмер прислухаючись.
І почув щось дивне – шерех просто в тому ж коридорі, де він був.
Спробував придивитись, але було так темно, що стало страшно.
«Може, це Пиловичок?! – подумав пилососик і хотів було пошепки гукнути свого друга, але тут же подумав: – Якби це був Пиловичок, він би мене сам гукнув!»
А шерех раптом зник, і Гоша зрозумів, що хтось теж причаївся і, можливо, теж злякавсь. А може, це хтось злий? Нічний грабіжник?! Телефункен одного разу розповідав, як його двоюрідного брата вкрали просто з магазину, і теж уночі…
«Що ж робити?!» – думав він.
І раптом хтось важко зітхнув. І зітхання це було таке утомлене, що пилососик перестав боятися.
– Хто там?! – шепнув він у темряву коридора.
– Я-я… – відповів тихий переляканий голос.
– Ти?! – трохи здивовано перепитав Гоша.
– Так, я… – підтвердив голос.
– А ти хто?! – запитав пилососик.
– Сусід… – відповів голос.
– Петро Іванович?! – Гоша пригадав, як господар називав сусіда.
– Ні, я його хом’як… Теж Петрик…
Гоша замовк, бо замислився. Було трохи дивно, що хом’яка звали так само, як і господаря хом’яка.
«Мого ж господаря не звуть Гошею?!» – думав пилососик.
– Мені б Пиловичка знайти… – жалібно попросив хом’як Петрик.
– А-а, – сказав Гоша, – він у великій кімнаті має бути, ходімо!
– Ходімо! – сказав із темряви хом’як.
Гоша під’їхав до дверей у велику кімнату, штовхнув ці самі двері й перебрався через невисокий поріжок.
Тут уже було світліше – з широкого вікна лилося жовте місячне сяйво.
Гоша озирнувся і нарешті побачив хом’яка Петрика.
«Який цікавий звірок!» – подумав про хом’яка пилососик, бо до цього жодного звіра, окрім таргана, не бачив.
Хом’як став посередині кімнати і крутив головою навсібіч, намагаючись відшукати поглядом Пиловичка.
– Пиловичку! – погукав Гоша. – Тут до тебе прийшли!
– Хто? Де?! – пролунав знайомий голос із-під шафи.
– Це я… – відгукнувся хом’ячок.
Пиловичок вибрався з-під шафи, підійшов до нічного гостя ближче.
– Ой! – здивовано сказав він. – Петрик?! Ти?
– Ага, – кивнув хом’як.
– А мені говорили, що тебе ваша кішка з’їла! – продовжував дивуватися дідок-Пиловичок.
– Хвіст відкусила, – Петрик покрутив залишком хвостика. – Але її за це звільнили, і вона тепер у підвалі живе…
«Ти ба! – подумав Гоша і теж здивувався. – Виявляється, Пиловичок усе знає. А я ж бо думав, що він ніколи з квартири не виходить!»
– А де ж ти пропадав?! – продовжував розпитувати Пиловичок Петрика.
– Мене господарі в село брали відпочивати, – розповідав Петрик. – А тепер ось до моря полетіли… І навіть попоїсти мені нічого не залишили…
В останніх словах хом’ячка прозвучала така образа, що Гоші стало його дуже шкода.
– То ти, напевно, їсти хочеш?! – здогадався Пиловичок.
– Вони вже три дні як полетіли… – закивав Петрик.
– Ну, тоді треба на кухню йти, – скомандував дідок-Пиловичок. – Знаю я там одне місце…
І всі втрьох вони повернулися в темний і довгий коридор і пішли ним, намагаючись не шуміти і прислухаючись до таємничих і нетаємничих нічних звуків.
Завернули за ріг. Пиловичок відчинив двері, і вони зайшли до кімнати, де було навіть світліше, ніж у тій великій кімнаті, де вони щойно розмовляли. Світліше було через те, що майже все-все в цій кімнатці було білим і темрява там почувалася незатишно.
– Де тут у нас холодильничок?! – потирав маленькі ручки дідок, повертаючись до вже знайомої Гоші білої залізної шафи, в якій пилососик ледь не замерз назавжди.
– Ну говори, Петрику, чого хочеш? – запитав Пиловичок.
– Морквини… – повільно мовив хом’як. – Редиски…
– Не соромся, ти в мене в гостях! – сказав Пиловичок задоволеним і радісним голосом.
– Ну, тоді… – хом’як набрав побільше повітря і рішуче прошепотів: – Сиру…
– Хвилиночку! – Пиловичок постукав у залізні дверцята.
– Хто там? – запитав холодильник.
– Я, – відповів Пиловичок.
– У мене немає пилу! – не надто задоволено сказав холодильник.
– Та відчини вже! – Пиловичок починав сердитись, і холодильник, мабуть відчувши це, відчинив дверцята.
У кухні відразу стало так світло, що і хом’як, і Гоша замружили очі.
– Мені потрібна морквина, редиска, – говорив Пиловичок холодильнику, – і цей, як його… білий і зазвичай із цвіллю…
– Плавлений сирок?! – підказав холодильник. – Редиски і моркви внизу, а цей, із цвіллю, на верхній полиці. Я вже не сподівався, що він кому-небудь знадобиться…
Пиловичок дістав овочі й поліз-подерся на верхню полицю.
Хом’як схопив морквину і почав її жадібно гризти.
– Гей, лови! – крикнув зверху дідок-Пиловичок, і вниз полетів той самий сирок.
Хом’як відскочив, потім підійшов до сирка, що лежав на підлозі, понюхав його і заплакав.
– Ти чого?! – здивувався холодильник. – Він хороший, тільки цвіль не треба їсти.
Пиловичок теж спустився і підійшов до заплаканого Петрика.
– Може, тобі щось інше пошукати?! – запитав він лагідно.
– Не треба… – крізь сльози відповів Петрик. – Я за сиром скучив. Уже два роки не їв, а тут його ніхто не полюбляє…
Тут Гоша зрозумів, що хом’ячок жалів сир, і пилососик вирішив утішити хом’ячка.
– Полюбляють його тут, – сказав він. – І я полюбляю, і Пиловичок…
– Ну добре, – Петрик перестав плакати. – Тоді я візьму його з собою.
І він розламав його на кілька шматочків і всі ці шматочки сховав за лівою щокою. Потім розгриз морквину та редиску і сховав за правою щокою, тож вийшло, що права щока виявилась удвічі більшою за ліву.
– Так некрасиво! – сказав Пиловичок.
– Чому?! – запитав хом’ячок, зніяковівши.
– Щоки мають бути однаковими, – пояснив дідок-Пиловичок.
– Що ж робити? – запитав Петрик.
– Треба щось іще покласти до сиру… – підказав Пиловичок і, зазирнувши в холодильник, запитав: – У тебе є ще сир?
– Ні, – відповів холодильник, – є одна сосиска… Старенька, щоправда…
– Підійде? – Пиловичок глянув на хом’яка.
Той, подумавши, ствердно кивнув.
– Давай! – крикнув холодильнику Пиловичок.
– Що давай? – здивувався холодильник. – Тобі треба, ти й бери – он вона, поряд із огірком лежить.
Пиловичок простягнув руку до другої полиці і, взявши там сосиску, опустив її на підлогу перед хом’яком.
Хом’як запихкав втомлено і з великими труднощами запхав її за ліву щоку.
– Тепер порядок! – оглянувши Петрика з усіх боків, сказав Пиловичок.
– Угу, – промимрив крізь набитий рот хом’як.
– А ви донесете? – занепокоївся Гоша. – Може, вам допомогти?
Хом’як із великими труднощами похитав головою.
Гоша дивився на роздуті щоки нічного гостя і думав про те, що треба б йому який-небудь мішечок дати, адже в мішках носити зручніше… Але, на жаль, усі мішечки були зайняті пилом, та й Пиловичок навряд чи погодився б… І залишалося Гоші тільки зітхати і подумки жаліти сусідського хом’яка.
А Петрик, хитаючись на тоненьких коротеньких лапках, підійшов до дверей. Пиловичок відчинив йому двері в коридор, і вони зникли в коридорній темряві, залишивши Гошу в кухні поряд із розкритим холодильником.
Гоша дивився на всякі різнокольорові баночки і думав про хом’яка.
– Послухай, – раптом сказав холодильник. – Зачини двері, а то мені щось жарко.
– Добре! – буркнув Гоша і рушив до дверей на кухню.
– Та не ті, – пробурчав холодильник. – Ти мої двері зачини!
– Ой, вибачте! – прошепотів Гоша і, під’їхавши ближче до холодильника, акуратно причинив його двері.
Й одразу стало темніше і казковіше. І знову прислухався пилососик до різних нічних звуків і почув, як сусідська годинникова зозуля сказала комусь: «Ку-ку, ку-ку!»