У каналізації пахло ще гірше. А в мішку було страх як душно. У ньому, наче літера грецького алфавіту, лежала скоцюрблена Принцеса. І вже навіть не кричала. Вона чула, що слідом ніхто не біжить рятувати її. А той, хто ніс мішок, безперешкодно пробирався дедалі глибше й далі від її палацу, парку, королівства. Так довго, що Принцесі здавалося, ніби вони от-от досягнуть центра Землі й розплавляться там на малюсінькі атоми.
Ось уже затих стукіт транспорту над головою. Залишилося лише вогке дзюрчання стічних вод, лункі кроки металевих набійок по граніту та грубе плетиво полотна, яке боляче впивалося в тіло. Напевно, викрадач Принцеси також утомився, бо його хода ставала дедалі повільнішою, а важкі чоботи чвакали не так розмірено, як спочатку. Аж поки, урешті-решт, не зупинилися в якомусь непрохідному болоті.
– Ваша Високосте, ви тіко не кусайтеся, – прошепотів голос.
І негідник розв’язав мішок.
Принцеса вивільнилася з остогидлого дрантя. Але це мало допомогло. Тікати – і думати марно. Темно так, що і свого носа не видно. Ковзко, холодно, мерзенно.
– Зара зігрієтесь, Ваша Високосте.
Розбійник навпомацки назбирав якогось сміття й кілька разів шурхнув сірниками.
Вогник багаття освітив каналізаційний колектор, від якого навсібіч розходилися тунелі. І Принцеса вмить упізнала свого викрадача.
– Слюсар-Волоцюга! – вигукнула вона.
– Авжеж, шо я. А ви кого хтіли побачити?
Слюсар-Волоцюга підставив до багаття слоїк із котлетами.
– І нащо ви мене викрали? – поцікавилася Принцеса. – Якщо сподіваєтеся на викуп, то знайте, що в мого тата немає грошей!
– Боже збав, Ваша Високосте! Оце якраз з-за того я вас і вкрав.
Потроху зашкварчали котлети.
– Хоште? – запропонував Слюсар-Волоцюга.
– А чом би й ні! – погодилася Принцеса.
І вони вчотирьох швиденько впоралися з котлетами. Чому вчотирьох? Бо на вогник підоспіли Роберт і Альберт – замурзані, наче в землі валялися.
– Бо так воно насправді й було, – підтвердив Роберт.
І вони взялися пояснювати, як тут опинилися й для чого їм знадобилася Принцеса.
– Генерал-бухгалтер, коли пограбував Його Величність, не втримався й виклав у тік-току відео, як він купається в золоті, – почав Альберт. – Тож я за геолокацією вирахував місце, де це було знято.
– Паркан п’ять метрів заввишки та вісім цеглин завширшки, ще й камери всюди висять – не перелізти, – продовжив Роберт.
– Довелося робити підкоп.
– І вас украдать, – додав Слюсар-Волоцюга. – У нього там така малесенька дзюрка, Ваша Високосте, шо тіко ви пролізете.
– Яка дзюрка?
– У шахті насосної станції, – відповів Альберт. – Відповідно до супутникових фотографій у гуглі, пан Талоне – багатій цілком типовий. І побудував собі так само типовий шестиповерховий замок. З євроремонтом і двома ярусами підземного паркінгу. Дивись, я завантажив план. – Він розкрив ноутбук. – Тут спальня, тут сховище награбованого. А ось це, – Альберт збільшив зображення, – шахта насосної станції.
– Сорок на тридцять, – зазначив Роберт.
– Нікому з нас тудой ніяк не пролізти, – зітхнув Слюсар-Волоцюга.
– Припустимо, що туди пролізу я. Але як ви пропонуєте відчинити сейф? – запитала Принцеса.
– Відчиняти сейф ми тобі не пропонуємо, – заперечив Альберт. – Головне, щоб ти переключила цю трубу ось сюди. І ввімкнула насос.
– Тоді замок затопить, – обізвався Роберт.
– І адмірал-бюстгальтер визве мене латати оті його труби, – задоволено усміхнувся Слюсар-Волоцюга. – А я відкрию всі шлюзи.
– Так ми потрапимо усередину. І я підключуся до системи безпеки скарбосховища, – розповів Альберт.
– А я влаштую димову завісу, – додав Роберт.
Принцеса оцінила план доволі скептично:
– Звучить сумнівно. А якщо щось піде не так?
– А якшо шось не сработає, то для такого діла в нас завжди знайдеться болгарка, – відмахнувся Слюсар-Волоцюга. – І розвідний ключ.
Можливо, усе це і справді спрацювало б. Якби кілька місяців перед тим хтось не спустив в унітаз крокодила. А так усе пішло шкереберть. Бо за час, що крокодил провів у каналізації, він не мав у роті ані макової зернини.