Першим крокодил укусив Слюсаря-Волоцюгу. Добре, що в нього були кирзові чоботи на півтора розміри більші, а в крокодила зуби – на півтора розміри менші. Бо він поки що був маленький, не більше ніж три метри.
Тоді крокодил націлився на Роберта. Але дістав по пиці лопатою. І від цього геть не подобрішав.
Тому намірився атакувати когось меншого.
На щастя, щойно він роззявив пащеку, щоб проковтнути Принцесу, Слюсар-Волоцюга накинув на морду зубатому кусаці мішок. Крокодил на мить розгубився. І поки він скумекав роздерти мішок на шмаття, Слюсар-Волоцюга вправно накинув на нього нашийник із ременя.
– Що будемо з ним робити? – запитав Альберт.
– Віддамо до цирку! – запропонував Роберт, розглядаючи прокушену лопату. – Там цього зубаня швидко ввічливості навчать.
– У нас у королівстві діє програма гуманного ставлення до тварин, – нагадала Принцеса. – І використання їх у цирках заборонено.
– Та пождіть ви зі своїм цирком! – сплюнув Слюсар-Волоцюга. – Попервах треба людину нагодувати. А там видко буде, – і він витяг із торби ще один слоїк із котлетками.
Слюсареві котлети припали крокодилові до смаку. Він стиха загурчав і став ластитися до ніг, щоб йому почухали зелене черевце.
Тим часом Слюсар заклеїв чобіт скотчем.
У темряві знову загурчало. Крокодил скочив на лапи й нагострив ніздрі.
– Ну ти й жерун! – вигукнув Слюсар-Волоцюга. – Шо, вп’ять зголоднів?
Аж тут загурчало вдруге. Ближче. І голосніше. Стало зрозуміло, що це не в крокодила в животі.
– Вони спустили басейн! – здогадався Слюсар-Волоцюга.
– Хто? – не зрозуміла Принцеса.
– Та до лампочки! Рятуйся, хто може!
Проте врятуватися вже не зміг ніхто. Слюсар-Волоцюга тільки й устиг похапцем закрити слоїк із котлетами. Роберт міцніше вп’явся в держак лопати. Альберт вчасно клацнув замками водонепроникного чохла ноутбука. А Принцеса заплющила очі.
Їх понесло, наче ялинкові хвоїнки напровесні в потоках талої води, кидало врізнобіч, закручувало й накривало з головою. Один лише крокодил добре давав собі раду, вправно маневруючи поміж хвилями.
Якийсь час вода петляла лабіринтами каналізації, та врешті і їй набридло бавитися нещасними людиськами й вона виплюнула їх геть – у стічну трубу над канавою. Разом із порожніми слоїками з-під котлет.
Змучені близнята, Слюсар і Принцеса вхопилися за слоїки, мов за рятівні круги, і відкашлювалися. Крокодил аж підстрибував над поверхнею води – так він радів сонцю, якого давно вже не бачив.
Минув якийсь час, і Слюсар-Волоцюга трохи отямився. Він підвів голову й аж присвиснув:
– Оце файно трафили!
Каналізаційний водостік вивів їх прямісінько до захисного рову навколо замку бухгалтера Талоне. А згідно з планом, рів підземним каналом сполучався з фонтаном у внутрішньому дворику замку.
– Рів із підземним каналом? – схвильовано перепитав Альберт.
– Кажись, саме так, – невпевнено відповів Слюсар-Волоцюга.
І тут поміж слоїків промайнув плавник. А потім ще один. І ще.
– Акули! – несамовито закричали всі вчотирьох. Адже канал слугував лише для того, щоб рибозубі могли безперешкодно патрулювати всю акваторію замкових водойм.