На березі заторохтів моторолер Головного Радника. У ситуації, що склалася, його поява була справжнім дивом. Хоча ніякого дива в цьому не було – за інших обставин він би тут ніколи не опинився.
А обставини були такими, що рівно п’ятнадцять хвилин по тому, як зникла Принцеса, зникла й Королева. Утішало принаймні те, що вона лишила записку, щоб Король не хвилювався ані за Принцесу – бо вона в надійних руках, ані за неї.
Не встиг Король ані заспокоїтись, ані розхвилюватись, як за п’ятнадцять хвилин Шахер-Банк вимкнув у королівстві газопостачання.
А ще за п’ятнадцять хвилин розпочався суд. Судили, на жаль, не директора Шахер-Банку, а самого Його Величність Короля. Формально – за шахрайство. Але більше за те, що найголовнішому судді королівства довелося прати перуку в холодній воді, читати з ліхтариком, в якому постійно сідають батарейки, а тепер ще й готувати вівсянку на гасовому примусі «Рекорд-3».
– То він у вас ще новенький! – вигукнув Король на засіданні. – У мене на горищі валяється старий добрий «Рекорд-1». Скільки ж ми з ним облазили! Альпи, Татри, Татарбунари, Ельбрус, Піренеї…
– А мій одного разу навіть з водоспаду Учан-Су падав – і хоч би тобі що! – пожвавився суддя й поправив перуку. – Це ще як тамтова ковбаса дорогою була, а населення бідувало.
– Не повірите – я своєю завжди запасався на всю подорож, так надійніше, – зізнався Король. – Ото були часи!
– Еге ж! Минули… – згадав молодість суддя. – А по Трансільванії ходили, Ваша Величносте?
– О, ви ще питаєте! Уздовж і впоперек!
На тому суд, може, і закінчився б. Адже суддя вже збирався було оголосити виправдувальний вирок. Але спогади бувалих туристів перервав Сулейман Макарович Жаборіз-молодший:
– Шановні, тисяча вибачень, що заважаю. Але обставини такі, що в мене розбиті окуляри й недокурена чудова кубинська сигара, – нагадав він. – Я вимагаю компенсації!
– І я! І я! – загуділи собі й інші принци.
– Добре, тоді ближче до справи, – суддя винувато поглянув на Короля. – Ваша Величносте, чи знаєте ви… – почав був він запитання.
Але цієї миті в королівстві зчинилася революція, якої так боявся Король. Тільки не проти нього, а за. Піддані вимагали відпустити Його Величність додому, повернути Принцесу, розігнати всіх принців водометами й розібрати Шахер-Банк на металобрухт.
– Не розібрати, а зберегти! – скандувала якась частина активістів. – І зробити з нього музичну школу!
Це була єдина розбіжність у вимогах активістів.
І суддя взагалі-то з ними погоджувався. Тому вдруге спробував завершити засідання. Але йому завадила королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки.
– Я їх зразу розкусила! – загорлала вона. – Віслюк у них не іакає! Принцеса – фальшива! А наказ – секретний!
Зал засідань загомонів і зашушукався.
– Прошу порядку! – постукав суддя по столу й суворо звернувся до королеви: – Який віслюк? Який наказ? Громадянко, якщо ви щось знаєте, говоріть до ладу. А інакше не затримуйте суд!
– Я – ні! – заперечила королева. – Але вона все знає! – вказала на тещу Головного Радника.
– Так, я все знаю! – підтвердила та.
– От базікало… – процідив Король і спідлоба поглянув на Головного Радника.
– Но-но! – пригрозила пальцем теща. – Просто в Етикетусика від мене таємниць нема.
– Вибачте, Ваша Величносте, – тихенько промимрив Головний Радник. І чи не вперше в житті почервонів.
– Вони заодно! – заревіла ковбасюків-ковалівська королева. – Арештуйте цього Етикетника!
– Ми так не домовлялися! – затулила його бюстом теща.
– Я сам! – гордо виступив наперед пан Етикетус. – Ваша Величносте, я все виправлю, – уклонився він за всіма правилами етикету. – Обіцяю! – І несподівано вистрибнув у вікно – прямісінько на сідло свого швидкісного моторолера. Тільки його й бачили.
Отож, поки в королівстві вирувала революція, тривав суд над Королем, а Королева безслідно зникла, пан Етикетус подався всіх рятувати. А зробити це можна було лише в лігві начальника пограбованої скарбниці.
І тепер Головний Радник торохтів своїм моторолером на березі генерал-бухгалтерового замкового рову з акулами, Принцесою, Альбертом, Робертом, Слюсарем-Волоцюгою та крокодилом у воді.
– Пане Етикетусе! – закричала Принцеса. Головний Радник хвацько загальмував, здійнявши куряву з-під коліс. Він уже готовий був стрибати в рів і голіруч зчепитися з акулами, коли згадав, що не має плавального костюма.
– Пане Етикетусе! Рятуйте! – ще раз прокричала Принцеса.
Часу на роздуми не було. Головний Радник відкинув сидіння моторолера і вихопив звідти бокастий флакончик.
– Не дихайте! – наказав він і вилив вміст пляшечки до рову.
Альберт, Роберт і Принцеса набрали повні груди повітря. А Слюсар-Волоцюга затулив ніздрі крокодилу.
Акули на те лише хижо вишкірилися й наблизилися до безпорадних плавців на відстань відкушеної ноги – та й завмерли на місці, вивернувшись голічерева.
А ті, ким вони збиралися пообідати, безперешкодно вибралися на берег.
– Чим це ви їх так? – поцікавився Альберт.
– Тютюновою настоянкою, – відмахнувся Головний Радник. – А все через любов моєї тещі до дерунів. І кілька соток городу. Тому-то я щороку мушу спочатку саджати картоплю, потім полоти, потім копати, а потім терти на деруни.
– Сочуствую. Але до чого тут акули? – перепитав Слюсар-Волоцюга.
– Як відомо, – вів далі Головний Радник, – із першої половини двадцятого століття в Європі поширилися колорадські жуки. І на сотках моєї тещі теж. Тому Її Величність Королева люб’язно надала мені рецепт, як їх потруїти. І пачку сигарет, щоб я зробив тютюнову настоянку. Загальновідомо, що крапля нікотину вбиває навіть коня.
– То що, вони всі померли? – вигукнула Принцеса.
– Аж ніяк, Ваша Високосте! То ж кінь. А то колорадські жуки.
– Я мала на увазі акул.
– Ні, їх тимчасово паралізувало. Бо в пачці сигарет нікотину менше, ніж у краплі.
– Спасибі за лекцію, дружище, – похвалив Слюсар-Волоцюга. – Треба передати твоїй тещі, що куріння шкодить здоровлю!
– А хіба вона курить? – стривожився Головний Радник.
– Хтозна. Але з таким вумником точно почне.
Принцеса непомітно вщипнула Слюсаря-Волоцюгу.
– А вопше, файно, шо ти нас порятував! – швидко додав він і намацав у своїй торбі останній напівпорожній слоїк. – Котлетку будеш?