Двері до замку були відчинені. Ліфт донизу також працював. На підземному паркінгу стояли рядком усі чотирнадцять автомобілів генерал-бухгалтера. І в самому кутку – за порожнім охоронним постом, що був огороджений двома рядами колючого дроту та стіною з гарматонепробивного скла, – блищали броньовані двері скарбосховища.
– Пождіть, – зупинив усіх Слюсар-Волоцюга. Він вийняв з кишені жменьку гайок і болтів та пожбурив на огорожу.
Вона не задиміла й не заіскрила. Отже, струм був вимкнений. І Слюсар-Волоцюга відігнув дріт, щоб усі під ним пролізли.
Альберт вийняв ноутбук і заходився шукати на пульті охорони гніздо, до якого його можна підключити, щоб зламати код дверей. Та Роберт виявився спритнішим.
– Тут не замкнено! – вигукнув він, смикнувши за ручку.
– Дуже дивно… – пробурмотів Альберт.
Але схоже, що іншим дива були до вподоби. Вони наввипередки заскочили всередину сховища.
Золота було стільки, аж очі засльозилися від блиску. Не мільйон. І навіть не мільярд. А сотні тисяч мільйонів мільярдів.
– Це ж золото всього світу! – захоплено вимовила Принцеса.
А Слюсар-Волоцюга спробував одну монетку на зуб.
– Гей, та воно фальшиве! – вигукнув він. Проте фальшиве золото дуже прийшлося йому до смаку. І Слюсар-Волоцюга почав нагрібати його до картуза, у кишені, за пазуху.
– Справді фальшиві… – Роберт розгорнув одну монетку й укинув до рота – вона була шоколадна.
Усі розгубилися.
– А-ха-ха! – пролунало позаду. – Ласкавісімо прошу до нової оселі!
Вихід зі сховища перегородив пан Талоне з водяним пістолетиком напоготові.
– Ви думали, пан Талоне такий йолопоне, що зберігатиме гроші в готівці. Це – лише декораціо, а-ха-ха! А гроші – он вони де, – він показав платіжну картку GangsterCard Platinum XXL. – А ви й купилися! Було Величисімо Ваше – стало моє! А-ха-ха!
– Тю, та шо ви його слухаєте, – Слюсар-Волоцюга загрозливо закасав рукави. – Беремо цього панталонника з його карткою – та й гайда домів.
– Тільки сунься! – пригрозив йому бухгалтер. – Пістолето заряджено кислісімо кислото. Як пирсну – пожалієш, що маєш вуса.
– Та я, може, і так жалію… – відповів Слюсар-Волоцюга. Проте далі не рушив.
Тоді в розмову втрутився Головний Радник:
– Високоповажний пане генерал-бухгалтере Талоне! Я певен, що в глибині своєї безневинної душі вам дуже соромно за те, що ви скоїли. Тому заради етикету прошу вас, схаменіться! Я впевнений, що Його Великодушність Король простить вас, не вагаючись. Ще й нагородить орденом «За чесність». Чи «За вірну службу», як мене. Ну, помилилися разочок. Із ким не буває…
– Зі мною – не буває! – насунула ззаду Талоне королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки, тягнучи за собою вухо Альберта, а воно – уже й самого Альберта з енциклопедією. – Я їх зразу розкусила! Бач, який шмаркач хотів огріти тебе книжечкою.
– Моя ж ти пупсикозі! – пан Талоне обійняв своїми смаглявими волохатими руками стан королеви. Бо вище не дотягнувся.
– Ти ж мій генералісимус! – зашарілася зеленими плямами королева.
І вони поцілувалися. Прямо в губи. Ще й із таким чмоком, що навіть Слюсар-Волоцюга, який за весь свій слюсарський вік надивився на всяку бридоту, засоромлено відвів погляд.
– Тьху ти, як вантуз із ванною! – сплюнув він.
Пан Талоне відлипнув від королеви.
– Цей часниколо, здається, забагато патякає! – навів дуло пістолета на Слюсаря-Волоцюгу.
Аж тут загрозливо загарчав крокодил.
– О, і ящірка тут! – скривилася королева. – Я ж її спустила в унітаз – а їй і того мало! – і вона з розмаху копнула крокодила під ребра.
Бідненький зубань пронизливо заскавчав і щільненько забився в куток.
– Зубик-Рубик! – невідь звідки вибіг Принцюня. З очей у нього бризнули сльози.
Він підбіг до крокодила та лагідно обійняв його. Крокодил перестав скавчати. Він на радощах завиляв хвостом та заходився злизувати зі щік Принцюні сльози.
– Я ж веліла прикривати нас ззаду! – королева аж тупнула на Принцюню. – Але якщо ти вже тут, ось тобі й Принцеса. Можеш поцілувати її!
– Я не хочу… – зашепотів Принцюня.
– Цілуй!
– Я не хочу, – Принцюня відповів впевненіше.
– Цілуй, я сказала! – геть розлютилася королева і штовхнула Принцюню до Принцеси.
– Я не хочу! – зарепетував він. – Не хочу! Не хочу! – і зненацька націлив на королеву свій пістолет.
– Хіба ж ти стрілятимеш у свою мамусю… – награно-ніжно защебетала вона й повільно нахилилася, щоб забрати пістолетик.
Аж раптом Принцюня вистрілив.
Королева скам’яніла. Коли ж оговталась, обмацала себе. Усе було ціленьке, лише сукня намокла. Принцюня був озброєний не кислотою, а звичайнісінькою водою.
І королева геть оскаженіла. Вона схопила Принцюню за барки. Крокодил спробував оборонити малого, але королева стусонула обох так, що вони покотилися зі скарбосховища.
І в цей час оглушливо завила третя сирена – протиповітряної оборони.
Замок трусонуло. Машини генерал-бухгалтера поз’їжджали з місць і протаранили одна одну. Всі попадали з ніг, із полиць на них посипалися шоколадні монетки. Проводку закоротило, і двері до сховища захлопнулись.