Від почутого в Короля підкосилися ноги. Безсило хапаючи повітря, він сів на канапу.
– Ваша Величносте? Води! – тут-таки підскочив на допомогу Головний Радник.
– Облиште формальності, пане Етикетусе… – прохрипів Король. – Клятий камзол…
Він розстібнув верхній ґудзик.
– Отже, ось так… Ну що ж, це ми ще подивимося… – Король знову опанував себе. – Мені треба повідомити Корол… – затнувся, – …дружину й доньку.
– Я покличу! – знову шарпнувся Головний Радник.
– Ні-ні! – запротестував Король. – Я сам усе владнаю!
Він смикнув за мотузку, що йшла до дзвіночка в королівському покої.
Невдовзі в кабінет зайшли Королева і Принцеса.
– Що сталося, кролику? – схвильовано запитала Королева. – Потоп? Пожежа? Стадіон?
– Нічого страшного, – Король спробував заспокоїти Королеву і Принцесу. – Ви тільки не хвилюйтеся, просто маленький казус із днем народження. – І звернувся до тещі Головного Радника: – Вельмишановна добродійко! Чи можу я попросити вас ще раз переповісти вашу історію?
Пані теща поблажливо кивнула. Вона витримала паузу, щоб переконатися, чи всі готові слухати. А тоді почала:
– Багато років тому, коли я була такою ж гарною, але трохи молодшою, я працювала поштаркою: розносила листи й пенсії, газети й бандеролі. А навесні, коли з вирію тяглися вервечки лелек, мала особливо важливу роботу: пеленала до відправлення немовлят. Ви ж знаєте, що дітей приносять лелеки, еге ж? – Вона обвела очима присутніх. – Так от, однієї весни мені випала честь загортати особливу дитинку – для лелеки, який летів до королівського палацу.
Хлоп’ятко було прехорошеньке, мов янголятко. Я сповила його в пелюшку з найдорожчого шовку павуків-колопрядів і перев’язала золотою стрічкою. А далі… – Пані теща ледь утрималася, щоб не розплакатися. – Щойно лелека полишив поштове відділення, почалася страшенна буря: вітер ламав стовпи й дерева, небо хльоскало градом і рвалося від блискавиць…
– Невже вони обидва загинули? – жахнулася Принцеса.
– На щастя, ні! – заспокоїла всіх бабця-поштарка. – Лелека здійснив аварійну посадку і сховався на горищі першого-ліпшого будинку.
– Отже, зрештою королівське дитя потрапило до своїх батьків?
– Майже,— відповіла оповідачка. – Цю таємницю лелека зберігав усе життя. І лише на старості наважився поділитися зі мною, – вона загадково замовкла. І по хвилі продовжила: – На ранок кур’єр із королівським немовлям у дзьобі нарешті долетів до палацу. Але в замку уже знайшлося дитятко від іншого лелеки. Мабуть, буря сплутала всі призначення. І довелося розвертатися.
– То ви хочете сказати?.. – Королева аж здригнулася від власної здогадки.
– Саме так! – підтвердила пані теща. – Ось тому тепер із секретних архівів ми маємо два свідоцтва про народження: одне – справжнього короля, а друге – простої дитини.
– Але ж це не означає, що мій тато – несправжній король? – запитала Принцеса з притиском.
– Поки що ні, – погодилася жінка. – Щоб упевнитися, я мушу поглянути на сіднички твого татуся. Коли я пеленала королівське дитя, то запам’ятала, що над лівою сідничкою хлопчик мав родиму пляму у вигляді корони.
Усі поглянули на Короля.
– Вибачте, але це вже нізащо! – сказав він. – Можу вас запевнити, що вона там є!
– Ну, кролику, але ж… щоб розвіяти сумніви… – голос Королеви затремтів.
– Гаразд. Щоб ніхто не сумнівався, – пробурмотів Король. – Хтось може позичити на хвилиночку смартфон? – попросив він.
Король сховався за шторою і сфотографував свій поперек.
– Так ось же вона! – зраділа Королева, як побачила фото. І вказала на родиму пляму.
Усі уважно поглянули на зображення.
– Трохи нечітко, – зазначила теща Головного Радника, зсунула окуляри на кінчик носа й одразу завважила: – Але ж плямка над правою сідничкою… Мені дуже шкода.
У кабінеті запала мовчанка.
– Ну що ж, – озвався Король, – попрошу в бухгалтерії розрахунок.
– Ваша Величносте, зачекайте! – Головний Радник спробував зупинити його. – Адже ми все одно не знаємо, хто той інший хлопчик!
– Скоро дізнаємося, – рішуче відповів Король. – Будьте певні, я його розшукаю!