Десь на кухні засвистів чайник, і Слюсар-Волоцюга знову прокинувся невиспаний.
– Коли вже та кухарка нап’ється свойого чаю… – невдоволено пробубонів він.
Ось уже кілька днів, як Слюсар-Волоцюга став королем, але досі ніяк не міг звикнути спати у великому королівському ліжку: то йому рука затерпала, то сни не ті, то пружини в бік штрикали. Він подзвонив у дзвіночок. На порозі королівської спальні одразу ж з’явився Головний Радник.
– Дружище Етикетнику, цейво… – звернувся до нього Слюсар-Волоцюга.
– Правильно говорити не «цейво», а «хотів би звернути увагу», – зауважив Головний Радник.
– Хотів би звернути увагу, – виправився Слюсар, – цейво… шо я людина проста, з народу. Може, ти б сказав своїм цим купити мені койку поменше? Щось таке скромне: з драконячої кістки чи палісандра, і щоб матрац був з пір’я молодого грифона?
– Я не певен, Ва-кха Вели-кхе-кхе… – Головний Радник спеціально удав, наче закашлявся, щоб не вимовляти «Ваша Величносте» до цього сумнівного спадкоємця трону.
– Треба бути впевненішим, дружище, а то бухикаєш і бухикаєш, – порадив Слюсар-Волоцюга, відтак змінив тему: – Які там у нас сьодні плани на день? Знову в шампанському покупаємося, котлетну вечірку справимо, феєрверки бабахнемо чи у футбола поганяємо?
– Сьогодні за розкладом діловий сніданок з міністрами. Потім на вас уже кілька днів поспіль чекає іноземний посол. Також треба щось вирішити з тарифами на воду й газ, непристойним написом на королівському паркані, який з’явився напередодні, законом про змову та централізацією, – незворушно доповів Головний Радник. – А ще варто нарешті зайнятися вашим етикетом Ваша Ке-кхи-кносте…
– Ти б лучче гірчичники собі які поставив чи банки від кашлю, – порадив Слюсар. – Мда… Я думав, ці королі якось повеселіше живуть, – він позіхнув. – А скільки годин?
– Дванадцята.
– Трохи ще рано снідати, та ладно. Зви своїх міністрів. Зара по котлетці з’їмо – і до роботи!
За столом Слюсар-Волоцюга безсоромно плямкав, розповідав несмішні анекдоти й витирав руки об скатертину.
Міністри відколупнули по шматочку, та так і сиділи, мов у театрі.
– Щось у вас поганий апетит, – підмітив Волоцюга в короні, наминаючи десяту котлету.
– Нас добре нагодували в міністерстві, дякуємо! – відповів за всіх міністр королівського транспорту й міфології. – Я хотів би краще поговорити з вами про…
– Та ще встигнемо поговорити, – перебив його Слюсар. – Куди спішить, коли ще стіко котлеток на столі.
– До речі, я теж маю порадитися щодо… – озвався міністр погоди.
– І з вами порадимось, аякже ж! – погодився новий король.
– А мені слід узгодити… – почав було міністр прибирання королівських територій.
– Та шо ви все про роботу та про роботу, – урвав і його Слюсар. – Ви он лучче послухайте, які гарні пісні співає наш Етикетничок, – підморгнув він.
– Я краще покличу аніматорів, Кха-ша Векхи-чно-кхе! – відгукнувся Головний Радник.
А коли королівські аніматори нарешті закінчили танцювати свій нескінченний менует, сніданок завершився. Міністри вийшли з-за столу понурими.
– Ото вже нудотики, – пошепки проказав Слюсар услід. Але трохи заголосно, і міністри, мабуть, усе почули.
Головний Радник укотре захотів утекти з палацу. Але виховання та відповідальність за долю королівства укотре його втримали.
– Можна запрошувати пана посла? – запитав він.
– Та ну його, ще пожде, – відмахнувся Слюсар-Волоцюга. – Щось я вже втомився стіко работать…
Він увімкнув приставку і став вибирати, в яку б гру пограти цього разу.