Отже, король Волоцюга увімкнув приставку. Але пограти не вийшло. На пульті щось хряснуло, і в королівстві ні з сього ні з того зчинилася паніка. На моніторі заблимали віконця повідомлень – система попереджала про зростання якоїсь ентропії, малювала графіки й загрозливо вимагала введення коду відміни параметрів.
– Поламав, – розгублено прошепотів король.
Перелякані міністри, які не встигли ще залишити палацу, поспішили повернутися до королівського кабінету. Ще й підперли за собою двері стільчиком.
Король похватцем накинув на монітор скатертину, щоб міністри не заарештували його за псування державного майна.
– О, рішили все-таки поїсти? – удавано зрадів Слюсар-Волоцюга.
– Ваша Величносте, викликайте підмогу! – зарепетував якийсь із міністрів.
– Так а шо случилося? – запитав король, вагаючись, чи треба йому знову діставати з холодильника зекономлені котлетки.
– Я деталей не знаю, але кажуть, що хтось розпустив парламент, – доповів міністр транспортної міфології.
– Та ні, це парламент розпустив когось, – виправив його міністр прибирання.
– А мені здається, що розпустилися каштани, – припустив міністр погоди.
– Які каштани, коли надворі вересень?! – гаркнув на те міністр прибирання.
– Отож-бо й воно – катастрофа! – наполіг на каштанах погодний міністр.
– Шо ви городите! – рознервувався Слюсар-Волоцюга. – У нас же нормальне королівство, і в ньому, по-моєму, нема ні парламенту, ні каштанів.
Із міста з каштанами чи без долинув людський гамір. Король хотів було визирнути у вікно, але міністр міфології відважно затулив короля шторою.
– Це небезпечно! – верескнув він. – У них можуть бути гнилі помідори!
Ніби на підтвердження за парканом щось замайоріло.
– Мабуть, підкотили катапульту, – нажахано прошепотів міністр прибирання.
Король теж почав хвилюватися й невідь чому натягнув корону аж на вуха.
– Так, ану без кіпішу! – гримнув він. – Піди лучче розберися, шо почім, поговори з народом, таке-сяке…
– Хто? Я? – перелякався міністр. – Я ж це… клишавий.
– Візьми тоді на поміч ще он цього лобуряку! – король Волоцюга кивнув на міністра транспорту й міфології.
– Ваша Величносте, мені не можна! – замахав руками міфологічний міністр. – У мене алергія на катапульти!
Слюсар поглянув на міністра погоди.
– А я не вмію… я всього лише міністр погоди… – промимрив той.
– Ну не мені ж туди йти! – тупнув спересердя король.
Тим часом зовні щось загрозливо загуло. Слюсар-Волоцюга прислухався.
– Вони шо, співають? – він спробував розібрати слова.
– Схоже на «короля – у канаву», – прошепотів міністр прибирання.
– Та цить ти! – вгамував міністра король.
Він набрався сміливості й древком швабри відчинив кватирку, щоб краще розчути горлання збориська. Подув вітру зразу кинув до кабінету кілька п’ятизначних купюр. Міністри хряпнулися на підлогу збирати банкноти. Але Слюсар-Волоцюга на те не зважав.
– Слава, слава, слава королю! – долинуло до його вух.
Король зрадів і випростався у вікні. Втішений цим, натовп заспівав ще гучніше:
– Слава, слава, слава новому королю!!!
Слюсар-Волоцюга був страшенно улещений такою всенародною любов’ю, хоча й не розумів її причин. Він помахав своїм підданим рукою.
На жаль, величання короля знагла вкоротив Головний Радник. Він безперешкодно увійшов до кабінету – двері ж бо відчинялися назовні. І стілець, що їх начебто підпирав, із грюкотом упав додолу, на друзки розбивши хвилю окрилення.
– От умієш ти все спортити, дружище Етикетник! – невдоволено процідив Слюсар-Волоцюга.
Пан Етикетус ввічливо схилив голову – мовляв, йому дуже прикро. Але тут же помітив накритий скатертиною монітор.
– Ваша Кхе-кхич-но-кхе, дозвольте поцікавитися… – він стягнув скатертину.
Король винувато зіщулився.
– Ну, я тойво… Просто хтів погратися в гоночки які чи постріляти, а воно зависло.
– Але це не ігрова приставка! – Головний Радник схопився за голову. – Це пульт ручного керування королівством!
По цих словах він рвучко висмикнув усе з розетки. Хвалебні співи за вікном ураз стихли.
– Шо ж ти так грубо, дружище, – досадно пожалівся король Волоцюга.
– Кха-кхе Ве-лич-кхе-кхе, щойно одним порухом руки ви розсипали з неба над королівством пів казни, зробили проїзд у тролейбусі безкоштовним і заборонили мемчики про вас у соціальних мережах.
– Так а шо тобі жалко, чи шо? Бачиш, їм сподобалося, – Слюсар-Волоцюга показав на юрму.
– Повірте, завтра вони розтринькають усі гроші, накатаються на тролейбусі й ви їм розподобаєтеся, – відповів пан Етикетус. – Керування державою – це не забавка. А велика відповідальність, – застеріг він.
Хтозна, чи повірив йому король Слюсар-Волоцюга. Він усього надивився в житті. А тому не дуже любив слухати побрехеньки різних білоручок, які гарненько влаштувалися в затишних кабінетах, поки він гарував на підробітках.