У палаці й справді нікого не було. Варта, ганяючись за мухами, поперебивала всі меблі й вази в спальні короля та подалася собі залицятися до служниць. Служниці повтікали від залицянь вартових на дискотеку. Кухарка подивилася на гору посуду, що постала після вівторника, і вирішила краще заснувати власну кав’ярню. Там принаймні не доведеться готувати самі лише котлети. Камердинери розбрелися хто куди. Заступник міністра секретної служби секретно прогулював роботу. А Головний Радник виконав побажання Слюсаря дослівно – просто зник, задирчавши моторолером. І навіть відповідальність за долю королівства більше не могла його втримати на службі в короля-дурисвіта.
У двері грюкали й грюкали.
– Впустіть! – загорлав хтось іззовні. – Впустіть негайно!
– Куди вже заподівся той Етикетник? – здавленим від люті голосом просичав король.
– Я знаю, що ви там! – не вгавав відвідувач. – Впустіть!
– От же ж хамлюга, – обурився сам до себе Слюсар-Волоцюга, а назовні крикнув: – Та йду вже, йду! Він спробував вилізти з коробки з новорічними прикрасами, але дверцята шафи не піддалися.
– Впустіть, кому кажу! – істерично заверещали за дверима кабінету.
– Випустіть! – і собі закричав король.
Потім щось грюкнуло.
І ще раз грюкнуло. Відтак кабінетом затупотіли чиїсь розлючені кроки.
Водночас і Слюсар, розчавивши кілька ялинкових прикрас, нарешті вивалився із шафи. Перед собою він побачив дебелі ноги в жіночих черевиках на височезних підборах.
– Яким це дивом ти тут опинився?! – загорланило згори. – Де Король?
Слюсар-Волоцюга вмить випростався. Очима він зустрівся з напомадженими губами перекошеного рота. Слюсар ковзнув поглядом вище й умить упізнав гостю.
– А я і є король, – відповів він, струшуючи з камзола гірлянду.
– Прибережи ці жартики для своїх каналізаційних слимаків, бовдуре! – відбрила королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки. – Заледве не тиждень мій посол чекає прийому з вашим безмозким Королем, щоб виразити наш королівський протест проти підвищення ковбасних подат… – королева урвалася на півслові, спостерігши на Слюсареві корону. – А це ще що таке?
– Шо? Де? – не зрозумів Слюсар-Волоцюга.
– То ти і справді король?.. – задумливо протягнула гостя. – А де ж твій Головний Етикетус?
– Та хто його зна, вшився десь.
– Це добре, дуже добре, – впівголоса проговорила королева й підправила корону на голові Слюсаря. – А тобі личить, колего.
Король-Волоцюга розм’як від задоволення.
– Шо ж це ми все стоїмо та стоїмо, – спохопився він. – Котлетки хош?
– Із задоволенням!
– О, наша людина! – зрадів Слюсар. – Як добре, шо ви зайшли, пані Ковбасюч… пані Ковалих… – він ніяк не міг підібрати правильного звертання.
– Називай мене просто Люся, – і просто Люся спокусливо всміхнулася.
Король аж зашарівся. І підтюпцем побіг накривати на стіл.
Але на кухні застав те, що застав, – повний безлад і свинство. У пошуках бодай однієї чистої тарілки Слюсар обнишпорив усі шафки й холодильник. Але після вівторкових гостей не лишилося анічогісінько. Він зітхнув. Робити було нічого, і король хотів уже було сам, як у старі слюсарські часи, взятися за миття. Проте королева Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки відсторонила його, ще й пригримнула:
– Не королівське це діло!
А потім натягнула на свій гострючий манікюр рукавички й заповзялася викидати брудний посуд у сміттєпровід. Коли з цим було покінчено, ковбасна Люся набрала службу доставки свого королівства.
– У вас тут готують, як у привокзальній забігайлівці, – пояснила вона, виконавши замовлення.
І справді, таких жирнючих котлет, які доставили з Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки, Слюсар-Волоцюга ще зроду не їв.
У клопотах королева затрималася в палаці аж до вечора. Слюсар-Волоцюга нарадуватися не міг її спритності. Нарешті знайшовся хоч хтось, хто вміє давати раду його королівському господарству.