Гості вже й самі були не раді, що вплуталися в це заплутане весілля, яке обіцяло закінчитися для когось не просто «гірко!», а смертельно гірко.
– Швидше б уже подавали весільний торт, – перешіптувалися поміж собою слюсарі й ковбасниці. Адже тільки заради цього, власне, усі й зібралися.
А наразі вони відсунули вбік стіл з котлетними недоїдками, щоб обидва закохані дуелянти могли безперешкодно доступитися до кришки люка, який вів у каналізаційну систему королівства.
Першим стріляти, чи то пак закручувати водогінні гайки, жереб випав королю Слюсареві. Він зняв корону й замість неї начепив налобного ліхтарика. Відтак зник в отворі технічного колодязя.
Потім вигулькнув, брунатно-чорнющий, мов перестигла груша, щоб хтось подав монтажку.
– Цих труб, мабуть, сто год як не чіпали – таке воно там усе ржаве. Доведеться поколупатися, – пояснив він і знову пірнув у люк.
Цього разу Слюсаря не було довше. Королівський реєстратор уже думав був поставити траурну платівку. Але не зміг упоратися з патефоном – голка на платівці почала сама собою підскакувати. Нараз захиталася й люстра. І стінами палацу пішли дрижаки.
Присутні завмерли, дослухаючись до струсів. Це був якнайвдаліший момент для королеви Люсі. Вона схопила корону, яку необачно залишив король Слюсар біля кришки люка, і зникла за дверима.
– Зробив! – Слюсар-Волоцюга висунув задоволену голову.
– Т-с-с. Ваша Величності, здається, виверження вулкана, – прошепотів королівський реєстратор.
Король нашорошився. І з-за стін палацу розчув знайоме скандування.
– Але ж у нас у королівстві немає вулканів, – згадав він. – Це люди прийшли вп’ять кричати мені славу!
Гордий собою, Слюсар-Волоцюга виліз і прочинив вікно, щоб гості могли почути, як його шанує народ. Але, на величезний подив, замість «королю – слава!» всі почули «короля – в канаву!»
А стіни ходили ходором дужче й дужче. З них поспадали всі портрети кралечки Люсі. Стіл з котлетками роз’їжджав з одного кінця зали до другого.
Тим часом королева підіймалася дедалі вище гвинтовими сходами.
– Ну, начувайтеся! Тепер корона моя! Я вам ще покажу, як танцювати гопака! – скреготала вона зубами.
Нарешті захекана Люся видерлася на вежу, звідки було видно все тепер уже її королівство та всіх її підданих – мацюпусіньких, наче мікроби. І ці мікроби, до безтями закохані у свою котлетну господиню, метушилися внизу, щосили розгойдуючи палац – адже весілля було чудовою нагодою позбутися одразу двох конкурентів на Люсине серце.
– Мій вірний народе! – владно прогриміла королева згори. – Наш час настав!
Народ, завбачивши королеву на даху, захоплено запищав.
– Іменем моєї королівської величності я оголошую себе єдиною безмежно всеправною та всемогутньою королевою! – і вона урочисто натягла на голову корону.
Народні маси зшаленіли від захоплення. Задні ряди ринули поближче до вежі. Людська хвиля з потрійним завзяттям накотила на стіни. Найвідчайдушніші закохані голіруч полізли вище до королеви. Палац від цього захитався ще сильніше.
«Перегодувала!» – нажахано збагнула Люся свою помилку.
Вежа нахилилася аж до верхівок дерев, на мить випросталася й хитнулася в другий бік.
– Припинити негайно! – загорлала королева перший наказ на посаді. – Не трусіть!!!
Далі все відбулося, мов у сповільненій зйомці. Усевладна Люся відчула, як мурування зрадливо вислизнуло з-під черевиків. У завмерлій тиші вона побачила корону, що злетіла з голови. Намагаючись упіймати її, королева замахала руками в невагомості. Але було вже запізно. Спочатку вежа, потім корона, а за ними й не зовсім легка Люся гепнулися на алею перед колишнім палацом.
Ще пил від повалення палацу не встиг улягтися, як земля під ногами приголомшеної людськості застугоніла й напнулася. Падаючи, вежа висмикнула з собою й затичку, прив’язану до однієї з паль. Оголений зливний отвір ґвалтовно засмоктав широчезний королівський став, з якого напувалося все місто. Стрімкими потоками вода хлинула в щойно полагоджені Слюсарем-Волоцюгою труби очисної системи. Від перевантаження зірвало все, що можна було зірвати. Зі шлангів, кранів і колонок королівства пирснули нестримні фонтани.
Король та всі містяни змокли до нитки. І вмить у них повиводилися бородавки. У декого навіть відросло волосся на залисинах.
– На поміч, мої вірні піддані! – долинуло з-під обважнілих складок весільної сукні.
Королева Люся брьохалася в баюрі, силкуючись звестися на ноги. Король Слюсар поглянув на неї, ніби вперше бачить. Рясно розмальоване обличчя стекло брудними патьоками, губи перекосилися, стан обважнів на кількадесят зайвих кілограмів. Інші громадяни також не йняли віри, що могли безтямно кохати таке одоробло.
Тільки панові Талоне від виду скинутої королеви серце стиснув непідробний жаль.
– О, бідна міо ковбасоля! – ніжно промовив він і поспішив на допомогу Люсі.
– Чого це він? – здивувався Роберт.
– Мабуть, у нього імунітет на живу воду, – відповіла Врушка Пу.
– А як узагалі жива вода потрапила у звичайний водопровід? – поцікавився Альберт.
– Раніше в королівстві іншої води й не пили. Фільтрувальну систему, що очищає її аж до живого стану, начаклувала ще бабуся моєї бабусі, – пояснила фея. – Але вона була такою ж забудькуватою, як і її бабуся, і бабуся її бабусі… Власне, як і всі феї в нашому роду. А тому бабуся бабусі забула лишити інструкцію, як доглядати за життєробним водогоном. І з часом про нього забули.
– Шо ж ми тойді просто так розливаємо ціннейший ресурс! – вигукнув король Слюсар, окинувши оком сотні фонтанів, що били з усіх щілин. – Гей, дружище, поможеш? – гукнув він до пана Талоне.
Обидва недавні дуелянти, озброєні розвідними ключами й підводними масками, спустилися до заповненого каналізаційного люка. За хвилину водопровід був перекритий. І небо над королівством розцвіло живою веселкою.