Утомлені й мокрі король Слюсар і пан Талоне всілися на бордюрі.
– Котлетків хош? – запропонував король.
– Не відмовлятися, – зрадів пан Талоне. – Я зголоданто, наче елефанте!
Слюсар-Волоцюга видобув із внутрішньої кишені останній слоїк котлеток, який завжди тримав про всяк випадок. А як колишні суперники гарненько закусили свої водогінні пригоди, король запитав:
– Слухай, дружище, а чо’ти взагалі прилетів? Пождав би, поки твоя ковбасючка зробилася королевою, та й усе б тута заграбастав.
– Так і мало бутто, – погодився пан Талоне. І зітхнув. – Але я надто коханте аморе ковбасоля, щоб віддатто її ще комусь.
– А-а-а, ну тойді пунятно, – співчутливо протягнув Слюсар-Волоцюга і знічев’я взявся розглядати розвідний ключ свого нового товариша.
Ключ був іноземної моделі, із плавним регулятором, зручно поміщався в долоні, не легкий і не важкий. Він обтяжував руку саме настільки, як найбільше любив король.
– Хороший струмент! – схвально зауважив Слюсар-Волоцюга.
Потім його погляд ковзнув повз калюжі, повалений палац, давно нестрижені туї й аж до паркану, на якому була вже незліченна кількість непристойних написів. Король ще раз підважив ключ. Він згадав той безтурботний час, коли був простим слюсарем і лагодив труби, сифони та що доведеться, сам собі смажив котлетки й раз на тиждень мив посуд.
– Еге ж, розвідним ключем я орудую лучче, як королівством… – промовив він у задумі.
Проте подальші думки короля урвав Роберт.
– Знайшов! – загорлав хлопчик, витягаючи з кущів шипшини загублену корону.
Отож символ королівської влади за мить знову повернувся до Слюсаря-Волоцюги. Він покрутив корону в руках, пошкрябав нігтем, намагаючись затерти подряпину. Але надягати не квапився.
– Слухай, а може, ти? – простягнув панові Талоне.
Спантеличений іноземець на мить задумався, а тоді відповів:
– Дякуватто. але мене це більше не цікавити.
Він обійняв свою кохану, кинув на прощання: «Чао!», – і вони удвох потеліпалися на зупинку маршрутки до Об’єднаних Ковбасюків і Ковалівки. А король Волоцюга лишився сам на сам із руїнами палацу та рештою королівства в невідомому економічному стані. Якийсь час він спостерігав, як у променях призахідного сонця догравала веселка. А тоді рішуче звернувся до присутніх:
– Треба повернути цьому королівству справжнього короля!
Фея Врушка на радощах заплескала в долоні.
– Ура! – закричав Роберт.
– Ура!!! – підхопив натовп містян. Угору полетіли кашкети, шкарпетки й мильні бульбашки.
– Але ж ми не знаємо, куди подівся Король із сім’єю, – остудив загальну радість Альберт.
– Точно, не знаємо, – Слюсар-Волоцюга почухав потилицю.
– Може, зупинилися в когось із родичів? – припустив Роберт.
– Або на дачі? Чи у вагончику? Викопали землянку в лісі? У наметі? У печері? У закинутій хижі? – посипали здогадами присутні.
Слюсар-Волоцюга задумався. Аж раптом згадав, як жив сам.
– Коли нема своєї хати, тре знімати квартиру.
– Звісно! Це ж так просто! – розсміявся Альберт. – Зараз я все перевірю!
Він почав щось гарячково шукати в інтернеті. А невдовзі прочитав з екрана:
– Болотна, 31, Вафельна, 16, або Кактусовий провулок, 27. Це адреси найімовірнішого перебування королівської родини.
– Чо’це раптом? – з недовірою запитав Слюсар-Волоцюга.
– Я перевірив сайти нерухомості. У день від’їзду Короля було деактивовано три оголошення про винайм квартир. Отже, якусь із них і зняла королівська сім’я!
Слюсар заглянув до Альбертового смартфона.
– Але ж на Кактусовому написано, що здають без дітей і домашніх тварин.
– Так. Тоді це не вони, – закрив вкладку Альберт.
– А на Вафельній нема балкона.
– А навіщо їм балкон? – здивувався Альберт.
– Ну як, щоб було де зберігати вудочки й огіркове варення.
– Тоді лишається тільки Болотна, 31! – дійшов висновку Альберт.
– Отже, слухай мою команду! – скомандував Слюсар-Волоцюга до натовпу. – На Болотну – кроком руш! – і розвідним ключем вказав у геть іншому напрямку.
