Так Митько познайомився й подружився майже з усіма лікарями в поліклініці. Залишився тільки один. Митько з нетерпінням поспішав до кабінету з написом «Невропатолог». Він знав, що й там на нього чекають чудеса.
Веселий молодий лікар у білій шапочці одразу зрадів Митькові:
– Мене звати Віктор Петрович. Я перевірю твою нервову систему. Нерви дуже важливі. Вони, як маленькі дроти, обплутують увесь організм. Якщо ти хочеш порухати рукою чи ногою, від мозку йде сигнал до м’язів, і вони рухаються. За допомогою нервів ми відчуваємо холод або тепло, біль. Усі наші відчуття – слух, зір, смак, запах, дотик, – наші рухи не можливі без них.
– Розумію, – сказав Митько. – А що ми будемо робити?
– Фокуси полюбляєш, друже? Сідай-но тоді на стілець. Бачиш, який у мене молоточок? Дивись: я цим молоточком тобі по коліну постукаю.
Тут і почалося справжнісіньке диво: нога Митькова як підскочить! Авжеж, молоточок був чарівним! Потім і друга нога підскакувати почала – Митько навіть засміявся. А далі було ще цікавіше. Невропатолог попросив Митька слідкувати за молоточком і почав рухати ним праворуч, потім ліворуч, а потім підніс його близько-близько – так, що очі ледь не зустрілися! Потім Митькові треба було встати, заплющити очі, витягнути руки перед собою, а тоді доторкнутися до кінчика носа вказівним пальцем. Цирк та й годі!
Опісля Митько зображував справжнього клоуна. Лікар просив його то витягнути язика, то насупитися, то усміхнутися. От смішні вийшли пики!
Митько й справді наче в цирку побував! На прощання Віктор Петрович сказав Митькові:
– Усе в тебе нормально! Але якщо болітиме голова, чи погано спатимеш, чи стомлюватимешся – одразу ж до мене. Домовилися?
– Домовилися! – пообіцяв Митько й одразу поспішив додому, щоб розповісти мамі, як йому було весело в невропатолога.