Якраз по дорозі від Червоної Томатки і трохи не доїжджаючи до Круглобарабольська притулилося зовсім непримітне містечко – Малі Окрайці. Певна річ, для тих, кому пощастило хоч раз побувати в передгір’ї Лазанні, існування Малих Окрайців зовсім не секрет. Тут можна оселитися в невеличкому готелі, відвідати ярмарок та запастися необхідною провізією. І, врешті, саме звідси пролягає найзручніший маршрут до Лазанні – головної вершини королівства. Раз на рік на цю доволі-таки круту гору вилазять всі круті і не дуже начальники. І… навіть Його Вилазність Медобор III власного персоною! В інші ж, буденні дні, на вершину тягнеться ріденька вервечка відпочивальників, юних краєзнавців-пластунів та просто охочих сфотографуватися біля мурів стародавньої фортеці та пам’ятника Великому Пластуну.
Самопризначений скульптор, а в повсякденні – місцевий кондитер Тісс Течко увічнив у камені фігуру чолов’яги, який ледве спромігся долізти до вершини. Розпізнати, що ж означає цей дивний монумент, було практично неможливо. Тому Пластун обростав легендами, як голі пагорби Лазанні кущами шипшини. Старожили твердили, що буцімто це легендарний оборонець фортеці, який доніс побратимам баклажку чи то з водою, чи то з вином. Господині ж навпаки – були переконані, що це п’яний ґазда, який шукав дорогу додому доки не скам’янів. Була навіть одна безнадійна містична версія щодо вовкулаки. Та хоч би що там базікали місцеві дотепники, пам’ятник перебував під надійною опікою Його Величності – короля Сирконії, Великих, Малих і Всея Окрайців – Медобора III. Саме Він, цей самий Третій, започаткував традицію щорічного Великого Лазання. Та й окрайчани врешті змирилися з монументом. Химерний Пластун кидав на цю провінційну місцину нехай невеличку, але таку жадану тінь слави.
Лише власниці старовинної кав’ярні сестри Кава і Ґава продовжували називати Пластуна «поторочею». Кожного відвідувача бабці переконували, що пам’ятник конче треба зняти. Мовляв, він змінив якийсь там не то барельєф, не то горильєф місцевості – і це точно принесе Окрайцям «Ве-е-ликі-і випробування». А ще бабці затялися, що Медобор буцімто жодного разу на вершину Лазанні власноніж не піднімався, а його туди висаджували з літогвинта.
Місцевий поет Ямб Лучко навіть написав оду на честь Великого Лазання, чи то пак – Вилізання…
- Весна холодна, а чи осінь рання!
- Усі охоче йдуть на вилізання!
…І щось там далі в цьому ж дусі. Як тільки не зміниш граматику заради рими і на догоду мерові Окрайців – шанованому Мішелеві! Саме Мер Мішель делікатно натякнув поетові на необхідність лояльності до нової традиції, запровадженої столичним начальством. Одержуючи чергову настанову згори, він зазвичай примружував ліве око, схиляв голову і зітхав: «Ну, що ж – мудро! Та нам своє робить», – і назавжди запроторював папірець до шухляди. Мер швидко залагоджував будь-які конфлікти в Окрайцях, але цього разу Кава і Ґава не здавались. «Великі випробування!» – торочили бабці.
Що ж, нехай собі плещуть язиками войовничі пенсіонерки… Чим більше різних легенд, тим краще для бізнесу, вважав автор монумента Тісс Течко. Він на своєму віку пережив досить підйомів на вершини і спусків з вершин життя. Тому й не переймався тим, що скульптура Пластуна більше нагадувала купку пожмаканого тіста, ніж величний символ. Зате кондитер швиденько запатентував рецепт медяників із зображенням не то Пластуна, не то самого Медобора, і сувенір охоче купували туристи. Та й окрайчани швидко розсмакували нові коржики. Подумати лишень, відкусити медове вухо в Самого… т-с-с… нехай це залишиться нашою таємницею. Хтось жував медяники з превеликою насолодою, хтось з легким острахом чи просто віддаючи данину моді. І була лише одна людина, яка робила це з незрозумілою відразою. Чому?.. Про це ми дізнаємося трохи згодом.