Мерія, безсумнівно, була найкрасивішою спорудою в Малих Окрайцях. І стояла вона точно в центрі. Хоч з якого боку Окрайців дивись, обов’язково побачиш Мерію з її годинником.
Як відомо, найкоротша відстань між двома точками – це пряма лінія. Тому колись у Римській імперії римляни витоптували звідусіль дороги до свого улюбленого Риму і хоч би де були, завжди знали шлях додому. Навіть писали на всіх дороговказах, мовляв, не заблукайте – «всі дороги ведуть у Рим!» Так і в Малих Окрайцях – всі дороги вели до Мерії.
Глянеш згори, а Окрайці наче велике колесо. Спиці – це вулиці, а вісь у центрі – ратуша. Протоптали ці доріжки окрайчани. Колись вони ходили сюди до криниці. Далі збудували церкву, громадську пекарню та школу і нарешті – Мерію з вежею. Згодом місцевий майстер-годинникар Герр Часник привіз із Відня дзиґаря, і на майдані завирував ярмарок. Люди з сусідніх сіл дуже любили, коли годинник щоразу їм нагадував – «дін-дон, дін-дону, скоро їхать додому».
Але цього ранку годинник лише злякав таємничого відвідувача, який потайки заліз до канцелярії. Це він тримав у руках блискучу бляшанку і трусився… На перший погляд вона нагадувала звичайну коробочку від солодких медяників. Але відвідувач певно дізнався, що напередодні Мер Мішель заховав у бляшанку всі податки окрайчан. Це була міська скарбниця! З неї гроші йшли на освітлення вулиць і на ремонт водогону, на підручники для школи і на облаштування дитячих майданчиків. Мушу сказати, що окрайчани дуже дбали про своїх діток. Саме для них вони побудувати парк атракціонів «Сім помідорів». Під величезними помідоровими деревами дітки восени влаштовували фестиваль із закидання помідорами. А що залишалося після забави, використовували для виготовлення смачнючого окрайчанського кетчупу. В містечку, де так люблять вермішель, що навіть Мером обирають Мішеля, без кетчупу було б дуже сутужно!!! Але основна графа витрат у місцевому бюджеті була визначена цілком категорично – гроші зібрали на грандіозну ідею Мера Мішеля – нову греблю.
Так вже трапилося, що Лазання приносила людям не лише прибутки від туризму, але й щорічні весняні паводки. Коли на вершині танув сніг, у долину на Малі Окрайці приходила «велика вода».
- Вода велика настає.
- І серденько болить моє,
- Невже ізнов пливтимуть вдаль
- Сарайчик мій й моя печаль?!
«Знову ці чіпливі вірші Ямба Лучка. Як я його ненавиджу, – бурмотіла тінь. – Як я їх всіх ненавиджу! Мерзенні людці, плебеї! Ач, що надумали – греблю вони нову загородять! Та ніколи…»
Кожен у містечку розумів – треба захистити рідні Окрайці, але зробити величезну греблю можна лише спільним коштом. Варто тепер Мішелю з громадою збудувати греблю, як окрайчани обов’язково переоберуть його мером. «Переоберуть… як маслом помазати… переоберуть. А то й зроблять його мером… пожиттєво».
«Ні, ні, тільки не пожиттєво, – простогнала постать. – Не можна допустити, щоб в Окрайцях припинилися паводки. Хто ж тоді щороку купуватиме в мене цукор-пісок, щоб зміцнювати стару запруду? Звісно, пісок іде як у воду, але ж бізнес іде вгору. Ці повені – справжнє золоте дно, тобто – це справжня золота гора золотого піску. Та ніколи!..»
Коробка зі скарбницею зрадливо брязнула в руках зловмисника. Він увіпхнув її до кишені, але ненароком випустив на підлогу аркуш паперу. Хто б міг подумати, що саме цей аркуш згодом стане головною зачіпкою в слідстві? Злодій задоволено прохихотів: «Забагато цукру не буває», – і додав: – як маслом помазати… не буває… хе-хе-хе». Що б це могло означати?