Карр тихо простогнав: «А-а-а…». Йому здалося, що поряд сидить ця дівчинка з пансіонату – Анна, яка завжди виглядає у вікно, коли він приносить медяники. Ніби крізь сон хлопчик відчув, як чиясь тепла рука торкнулася чола, почулося щось схоже на тр-р-ра, мов скрекотіння сороки… Шурхіт, тиша… У голові прояснилося, біль почав вщухати, і хлопчик розплющив очі.
Перше, що він побачив, була величезна травинка, яка гойдалася на вітрі. Горе, горе всьому картопляному роду! Як можна так по-дурному впасти в урвище. Ось так завжди трапляється, коли людина впадає в депресію, картав себе хлопчик. Якось його улюблений вчитель Ганн Чірка пояснив значення цього слова. Мовляв, депресія – це такий поганий настрій, коли на тебе нападає безсилля і весь світ бачиться в похмурих кольорах. За всіма ознаками, Карр впав саме в таку депресію. Тіло після падіння не слухалося хлопця, а на дні урвища було дуже самотньо і порожньо.
Карр знав достатньо способів боротьби з самотністю. Один з них – це щоденник. Так, він щовечора любив записувати найважливіші події дня. Там були малюнки, чернетки листів до мами, якій довелося поїхати на заробітки, аби в майбутньому «дати Каррові достойну освіту…» Щоденник Карра писався в рецептурному зошиті, який дядечко Тісс виділив хлопцю. Так знічев’я в зошиті почали з’являтися і перші рецепти, які Карр соромився комусь показувати… А раптом почнуть дражнити, мовляв, гастрономія – це дівчача справа. Хоча загальновідомо, що найкращі кухарі саме чоловіки!
Дуже тужлива пісенька
- Таке буває – все не так!
- Душа болить і ніс закляк.
- Нога свербить і тоскно.
- Й не вистачає зросту.
- Дуже-дуже-дуже,
- Тужно-тужно-тужно.
- Тоді за ґудзика бери –
- Себе угору підтягни!
- І ще засвой науку –
- Тягни себе за руку!
- Тоді не дуже-дуже
- Тобі не буде тужно!
Та навіть пісенька не допомогла. Каррові було дуже-дуже-дуже… ну, самі розумієте. Йому закортіло опинитися з пакунком медяників на порозі пансіонату, чи зайти до кав’ярні бабусь Кави і Ґави, чи відчути, як його плескає по плечу сам Мер Мішель: «З тебе, хлопче, будуть люди!» Як же трапилося, що всі вони, його друзі, залишилися без почастунку і все через якусь «глибоку депресію». Карр був ладен пробачити дядечку Тіссу важку руку. Але зараз це не мало ніякого значення. Без бляшанки з секретною сумішшю додому не повернутись. Ні, з нього не будуть люди. Не будуть! Він назавжди залишиться на дні страшного похмурого урвища, і ніхто навіть не кинеться його шукати…
От якби ж дядечко Тісс напередодні дозволив купити хлопцеві хоча б старенького звукофона… Можна було б подзвонити і покликати на допомогу. Але дядечко Тісс був чомусь переконаний, що все це забавки, розтринькування грошей і в гірській місцевості від звукофона немає ніякого толку. Він любив казати: «Дочекаємося гарного сигналу, ось лише поставлять додатковий передавач»; «дочекаємося випуску кольорових супервізорів»; «нехай, коли запустять у виробництво вантажну модель снігомобіля…»
І доки вони з дядечком чекають сигналомоделевипуску, здобутки цивілізації залишаються недосяжними для хлопця. Навіть звичайнісінького велокрута немає… А як же кортить освоїти техніку, щоб разом з Ганн Чіркою нарешті полетіти над містечком. Летіти і махати всім униз: «Агов! Це я – Карр! Я тут, вгорі!» А так пан Ганн Чірка навіть не допускає його у свою лабораторію.
Карр поволі рушив уздовж урвища, сподіваючись натрапити на похилу стежку. Кругом лише лікарські трави і шипшинові хащі. Поруч почувся шурхіт… і знову – тиша. Можливо, хоча б тут є підйом? Хлопчик вхопився за шипшинову гіллячку, підтягнувся і раптом побачив печеру. Звідти на нього дивилися… ОЧІ.