Гіллячка з хрустом відчахнулася, боляче обідравши долоню. І Карр знову посунувся вниз. Ні, це все йому привиділося. Які там очі?.. Можливо, це кротовиця? Не дарма тут зовсім поряд печери, які окрайчани охрестили Кротовицями, думалося хлопцеві. Хоча ні, він таки бачив. Бачив ці очі і відчув тихенький подих, чи то здивування, чи то надії. Треба зібратися з духом і перевірити, шепотіла смілива половина Карра. Що там перевіряти, казала інша, розсудлива половина – кротовиця вона і є кротовиця… Але врешті допитливість перемогла і хлопчик повагом поліз до печери.
Маленьке, наче блюдечко, створіння з великими людськими очима дивилось на нього. Мовчало і кліпало, кліпало… Карр закліпав йому у відповідь і заплющив очі. Розплющив, але видіння не зникало. Воно сопіло носиком-присоскою і… кліпало. Воно було неймовірно схоже на тарілочку… літаючу тарілочку.
Коли в Окрайцях ще працював краєзнавчий музей і споруду не віддали банкірові Серу Дельці, хлопчик бачив там схожу маленьку тарілочку. Її називали «копійка». Місцеві майстри гончарі виготовляли такі тарілочки і давали їх дітям на ярмарку замість здачі.
– Що ж ти за чудасія? – спитав хлопчик. – Копієчка?
– Ти-р-р, – почулося у відповідь.
– Ти – тирр, а я Карр, – простягнув руку хлопчик.
– Та-р-р, – образилося маля, але підсунулося ближче і дало себе роздивитися.
Ніжок практично не було, а лише випуклий кружечок. Збоку глибока щербинка, вуха-присоски, ніс-присоска. Рота майже не видно. На округлій чашці-обличчі рухалися великі і сумні очі. А між ними – чубчик, чубчик… заплетений у косичку.
– Так ти дівчинка, – прохопилося в Карра.
– Таррр, таррр, – затуркотало створіннячко.
– Ти – тарочка, Таррочка – маленька літаюча тарілочка.
Карр пригадав розповіді вчителя Ганн Чірки про те, як той колись побачив у лісі літаючу тарілку. Ба, навіть дві тарілки. Окрайчани потім довго глузували, мовляв, хильнув зайвого. Та вчитель правив своєї. Це він заснував наукову станцію з дослідження Космосу. Це він вперше побачив далекі зірки з допомогою власноручно сконструйованого мегаскопа з карамельними лінзами. Ганн настільки захопився шліфуванням лінз, що місяцями не з’являвся в школі. Він вбив собі в голову, що десь у Космосі є ще інші розумні істоти, окрім мешканців його рідної планети Сирконії. Що поза межами галактики Гарганзоли можна збудувати міста і виростити пишні сади. Ба, там навіть може бути чиста вода! Ганн навіть послав у Космос сигнал – мелодію уславленого окрайчанського танцю – крундяк… Поява цієї самої літаючої тарілки, чи то пак тарілок, була основним доказом існуванні позаземних цивілізацій… Ганн довго спостерігав за ними, але так і не зміг підійти ближче. Одного дня тарілки зникли. А Ганн у розпачі зачинився в майстерні і за місяць створив якусь чудасію дуже схожу на тарілку. Назвав він свій винахід «Прототипка».
Вчений припускав, що позаземні тарілки вже облаштувалися на Сирконії і вижили в дикій природі. А можливо, вони здичавіли і в них почалася мутація? Слово «мутація» дуже злякало Карра Топляника. Він відсмикнув руку від Таррочки. Та яке ж було його здивування, коли він помітив, що на місці шипшинового поранення на долоні не залишилося навіть рубців.
– Таррочко, так це ти мене вилікувала після падіння? Ти?
– Tapp, тарр, – застрекотала тарілочка і наче знову лизнула долоню.
– Нарешті, нарешті в мене є своя.., – він ледве не сказав «собака», але прикусив язика. Віднині в нього було набагато більше. В нього була власна літаюча тарілочка!