Не встигли двері Мерії зачинитися, як на порозі з’явилися нові візитери. Капітан Печи Вось у темних окулярах та незмінній шкірянці. Він був наче брила спокою, лише ніс капітана, здавалося, жив своїм життям. І ще один химерний ніс безнастанно ворушився. Це було поліцейське порося Шарр Кофф. Натренований на пошук кулінарних грибів – трюфелів – Шарр був незамінним у розслідуванні. На його п’ятачку також ледь трималися фірмові чорні окуляри. Детективи якимось дублетним нюхом відчували дві речі: коли Меру потрібна була допомога і коли Мер збирався чаювати.
– Пане Мер, не подумайте, що я хочу вас турбувати через якісь дрібнички. Але зранку я знов знайшов дивний аркуш. Вось! – і детектив подав Мішелю пожмакану листівку.
«Та-а-а-к, – мимоволі почухав свою «макаронну фабрику» Мер. – Чи не забагато – два загадкові аркуші на один ранок?»
Спонтанне
- Мер Мішель недобачає,
- Забагато п’є він чаю,
- Ще й варення додає…
- Серденько болить моєї
Мер ніколи не цурався спілкування з підлеглими. Але останнім часом у країні почався справжній розгардіяш. Особливо столицю цікавили запаси в Окрайцях цукру-піску. Дивовижні депеші з вимогами негайно надіслати цукор поїздом, потім – ні, не поїздом, а автомобілем, щоб швидше, тоді – дирижаблем, щоб вище, тоді поштою, щоб надійніше! Мер Мішель дуже любив плановість і порядок, і тому незабаром він абсолютно заплутався. Врешті він вирішив поки нічого не надсилати. Про всяк випадок!!! А тут ще й записки.
– Що це могло б означати, пане Мер, – «спонтанне?» – завів свою улюблену платівку Печи Вось. – Який зловмисник зазіхає на ваше здоров’я? Що робиться в нашому славному містечку? Я знайшов це шмаття, цю, вибачте на слові, поезію прямо під стінами Мерії. От Я…
– Хряяяв, – поправив господаря Шарр.
– Добре, добре… МИ знайшли цей ганебний памфлет під стінами Мерії. Ми подумали, треба зайти і перевірити, чи все у вас гаразд, чи не болить серце, чи раптом, боронь Боже, вам ні з ким випити чаю… з варенням.
– Облиште, облиште ці вірші, капітане, – і Мер поклав на стіл папірець. – Ви вже зниділи без справжнього розслідування і щоранку приносите мені творіння вельмишановного Ямба Лучко. Невже не ясно: аркуш просто зірвало вітром з балкону.
– О’кей, я не маю нічого особисто проти цього віршомаза… Але його твори збурюють суспільну Думку.
– Годі, годі, нічого вони не збурюють. «Твори Ямба Лучка – короткі й дуже влучні!». Тьху ти, буває ж так причепиться… А от у мене є для вас набагато цікавіший твір! – Мер таємниче нахилився до детектива. – Серце в мене і справді болить. Нас обікрали!
– Обікрали?! – скрикнула брила льоду і почала пітніти у своїй шкірянці.
– Тихіше, тихіше, дорогий капітане, чим менше людей знатимуть про викрадення громадської скарбниці, тим більше в нас… тобто у вас із Шарром, шансів пронюхати і знайти злодія.
– Вось, вось, я завжди казав, – забідкався капітан і обтер Ямбовим віршем спітніле чоло. – Всі ці реформи, приватні школи… діти крадуть печиво з прилавків магазинів, дев’яносторічні баби хочуть знищити величний пам’ятник історії, а поети вивішують вірші на балконі, наче якісь труси, вибачте! – «Серденько болить моє…». Тьху ти, чіпливе яке, – правив своєї Печи, який зовсім недавно був байкером і так збурював суспільне життя, що аж гуло.
– Зосередьмося на справжніх доказах! – Мер простягнув детективам аркуш, знайдений на місці злочину. – Нюхайте тут! – і Мішель підморгнув поросяті.