– Еге-ге-ге! – гукнув Карр Топляник, заглянув у глиб печери, в якій він знайшов Таррочку, і йому стало лячно. «Картопляна моя голова, куди ж я вплутався?» Глибокий тунель, а там – вогко й моторошно. Спочатку він подумав, що це кротяча нора. Але ж кожен хлопець в Окрайцях знає, що кроти полюбляють рити чорнозем. Печера ж була суцільно глиняна. Глина! Ось вони, ліки для Таррочки.
– Не крутися! Зараз я замащу твою ранку лікувальною блакитною глиною, – скомандував хлопчик.
Таррочка не пручалася. Вона підставила свій поранений бочок і терпляче завмерла. Тільки очі на рухливих патичках вдячно дивилися на Карра.
Хлопчик закінчив операцію. Стало зрозуміло, що не тільки Таррочка може вгадувати думки товариша, але й він раптом відкрив у собі незвичайні здібності. Ці здібності називалися дружбою, теплом і взаєморозумінням…
Пальці покривала м’яка і піддатлива глина. Не може бути, невже саме йому пощастило знайти підземелля давньої глиняної цивілізації окрайчан?! Місцеві легенди розповідають, що колись у цих краях існувала справжня глиняна імперія. Люди будували цілі міста з глини, виготовляли прикраси з глини і навіть ляльок для дітей робили глиняними. Від загарбників окрайчани ховалися в глиняних штольнях, якими могла проїхати запряжена пара волів з усіма статками. «А от якби ще десь збереглися глиняні воїни, які й донині мають охороняти спокій давніх окрайчанських царів», – розмірковував Карр. Щоб якось розвіяти сум, хлопчик узявся мугикати:
Дружня пісенька
- Ми йдемо, йдемо вперед.
- Треба нам велосипед!
- І мобільний звукофон –
- Тілі-дон, тілі-дон!
- Ми йдемо, йдемо удвох
- Між густий чортополох!
- Не страшний крутий підйом –
- Тілі-бом, тілі-бом!
- Не лякайся у біді,
- Уперед сміливо йди!
- І знайдеш свій рідний дім –
- Тілі-дін, тілі-дін!
Ось така склалася пісенька, і на душі стало легше. Діти далі заглибилися в печеру. Карр добре знав історію рідного краю, і це допомогло йому зорієнтуватися. За глиняною цивілізацією йшла медова, і тоді в цих місцях дуже швидко розучилися робити навіть простенький глиняний посуд. Тут на очі друзям потрапив пластиковий стаканчик. Пластмаса замінила окрайчанам все – пляшки, склянки, виделки і навіть тарілки виготовляли з пластику. Тим часом цей матеріал отруював природу. Він міг нескінченно довго лежати в землі і ніколи не розкладався. Це було вічне сміття.
– Невже ми залишимо для вчених ось таку пластмасову цивілізації, Таррочко?! І колись нащадки відшукають лише наші пожмакані чашки та пакети…
Таррочка замість відповіді хлопчикові підняла посудину і, вочевидь, збиралася нести її до найближчого смітника.
– Облиш, мала, навряд чи десь поблизу ми знайдемо сміттєвий бак, – сказав Карр Топляник. – Хоча… Бачиш, кріплення в проході печери недавно відремонтували.
Зовсім близько крізь товщу глини просочилося світло. Невже через давній прохід можна вийти до людей з іншого боку гори?.. Таррочка першою рішуче полізла в невелику шпарину.
– Так ось де ти лазиш, клята тарілко, – почувся деренчливий голос. – Знайшлася пропажа? То ти ще й не сама… Яка радість, це ж Карр Топляник. От ми й зустрілися, племінничку. Бий тебе трясця, кар-р-топля!