Трапляється ж таке: Анна абсолютно випадково натрапила на хутір Крохмалюги, де хазяйнував розбійник Дерун. Це він якусь годину тому повернув собі улюблену забавку… Таррочку-самоварочку. Свого племінника Карра «добрий» дядько прикував ланцюгом до барила з біотістом. Сморід від цього місива долинав навіть до дівчинки, яка заховалася в дуплі величезної липи. Звідси вона бачила, як її друг приречено бовтає тісто величезним ополоником.
Мушу вам сказати, що Карр майже не пам’ятав блудного дядька, тільки чув про нього сімейні страшилки. А ось Дерун про хлопчину не забув, хоча після від’їзду на заробітки Каррової матері жодного разу не забажав допомогти племіннику. Як часто у хвилину смутку Карр мріяв, щоб до нього озвався хтось рідний. Нехай він не принесе ні цукерок, ні пиріжків. Тільки б поговорив із ним про маму, подивився фотографії й спитав, що там вона пише в листах. Навіть, навіть нехай не обіцяє подарувати на день народження простенького звукофону. Нехай не вирізає з ним ножиком сопілку. Нехай! Але дядько не з’являвся. І поступово його образ затуманився і перетворився у свідомості Карра на невеличку темну цятку. Зараз ця сама «цятка» святкувала свій тріумф.
– Бий тебе трясця, Кар-р-топ-ля. Малий таки повернувся до мене! Це треба відзначити нашою «фірмовою», – і Дерун підлив щось у чарчину своєму підручному Мармизі.
– Шефе, остання партія особливо духмяна. Треба класти побільше полину. От продирає клята! – цмокнув язиком Мармиза.
– Я про інше, дурню. У мене з’явився племінник, і моє життя набуває зовсім іншого смислу, – філософствував далі Дерун. – Та, що ця Мармиза може тямити в смислах? Тьху…
Розбійники сиділи за чималеньким столом, над яким було прилаштовано діряву парасольку з дивним рекламним надписом «Великопоповицький козел». Правду кажучи, ніхто досі не бачив на хуторі кіз. Тут взагалі було сутужно з живністю. Каторжний режим витримала стара шкапа Дранка та півень Сидір. Останнього Мармиза вкрав в Окрайцях і довго чекав, доки той навчиться нести яйця. Згодом інтерес до птаха підупав. А той з горя без курей і собі почав попивати хмільне.
– Ой, там на току, на базарі… – замугикав бідолашний Мармизів півень. – Жінки чоловіків продавали… тобто купували… тобто курей. Ку-ку-ку-ку-ка-рі-ку-у-у-у!
Мармиза плеснув якоїсь бурди в блюдечко півневі й далі захоплено дивився на шефа.
– Я завжди казав, що нам, картопляним, ні до чого всі ці пундики і шмундики, – правив своєї Дерун. – Цей Тісс Течко просто блазень, хотів обманути нашу шляхетну породу. Але я тобі так скажу, Мармизич: нашу породу не обдуриш!
– Так, шефе, порода – це велика сила. От я, приміром, у точності, як мій дід, тільки вип’ю грамульку – і зразу кулаки сверблять. Ги-ги!
– Язик у тебе свербить, дурню. Я не про це. Тісс Течко зараз, мабуть, радіє, що спекався зайвого рота. А то корчив із себе добродія. Ач, який жалісливий знайшовся – вирішив виховати хлопця. Мого хлопця!
– Так, цей хлопець – справжня знахідка для нашої великої справи, тобто нашої Великої Страви, ги-ги! – погодився Мармиза, який досі сам вимішував біотісто.
– Годі! – й Дерун грюкнув вузлуватим як картоплина кулаком, аж пляшка з «Крохмалюгою» забряжчала. – Годі, бий їх усіх трясця! Віднині справжній дядько потурбується про цю заблудлу картоплину. Спадкоємця синдикату «Крохмалюги» знайдено!
З виглядом переможця Дерун, погойдуючись, рушив до будівлі.